Камо грядемо?

Нове життя на старий лад.

Молоде покоління щось постійно будує. Чи мало б щось постійно будувати. Це вже, як кажуть, не сприймайте все надто серйозно.

Хоча, здавалося б, наше майбутнє ― досить серйозна штука, але його будівництво не входить у наші найближчі плани.

Університет Шевченка. Чи не найпрестижніший вуз України. Кращі викладачі, які вирощують нове покоління, нову еліту. Тобто нас.

Стоїть двійко за кафедрою і вправляється у красномовстві ― куди тій Кайдашисі з усіма панами і попами… Все так делікатно, солодко і банально, аж шлунок зводить. Від того видовища починає нудити.

Дивлюсь на них. Радянські люди…

Постійно говоримо про те, що потрібно щось змінювати. Що далі так жити не можна. Що заслуговуємо кращого життя. І чекаємо, поки якісь милі дядечки і тітоньки виховають нас, навчать, як досягти отого кращого майбутнього. І відразу постає перед очима та яскрава картинка: дві зрілі респектабельні людини говорять із надмірним нудним пафосом про красиве ніщо. Переливають воду із пустого в порожнє, питають, чи нам сподобалось (хоч ніби й недурні люди, мали б розуміти, що ми все що завгодно скажемо заради гарної оцінки), і з почуттям виконаного обов’язку і гордості «скромно» слухають аплодисменти.

Мабуть, було б доцільно натякнути їм, що оплески ― це плата за довгоочікувану тишу. Таку приємну, позбавлену пафосу і «показухи» тишу. Та нехай вже. Якось іншим разом.

Отак і воюємо за своє майбутнє. Постійно переносимо активні дії на завтра і перекладаємо відповідальність на чиїсь зморені плечі. Плечі, що перенесли тягар Радянського Союзу, і так пристосувались до своєї ноші, що все інше здається їм непридатним.

Змінювати державу? Та ладно. Змінили б для початку своїх наставників. Хтось такий, хто б не мав сумного досвіду рабства, хто б сприймав волю як щось природне і звичне, набагато краще зміг би повести нас уперед. Ну, або принаймні хтось такий, хто не тужив би підсвідомо за часами власної неволі. А поки що доведеться задовольнитися пафосом із присмаком радянщини.