Євросоюз "навиворіт". Ч. 1. Європейські нації проти диктатури грошей

Ч. 1. Європейські нації проти диктатури грошей

Українцям невпинно нав'язується думка про безальтернативність європейській інтеграції і вступу до Європейського Союзу у міжнародній і зовнішній політиці української держави. Досягнення і успіхи Європи в захисті прав і свобод громадян ставлять нам у приклад, пропонують рівнятися на європейські демократичні цінності і соціальні стандарти. На цьому тлі варто розглянути питання, якою ж є Європа насправді в сьогоденні і в найближчій перспективі, чи відповідає вона своєму історичному призначенню, яке виконувала протягом віків, чи дотримується в Європейському Союзі політика соціальної справедливості, збереження національної ідентичності та духовних цінностей? І врешті, що може дати українцям така "об'єднана" Європа?

У Європі, зокрема в країнах, що входять до Європейського Союзу прокотилася хвиля акцій протесту і страйків, що часто закінчувалися жорсткими сутичками із поліцією. Зупинені або не працюють заводи, фабрики, аеропорти та держустанови. Європу лихоманить уже не перший рік. Причиною масового невдоволення греків, іспанців, португальців, італійців, бельгійців, французів та інших націй, що вийшли на масові протести стала політика керівництва ЄС, і підконтрольних йому національних урядів на "затягування пасків", тобто скорочення соціальних витрат, економію бюджетних коштів, урізання пільг за рахунок громадян, масове безробіття. На вулицю вийшли мільйони вчителів, лікарів, пожежників, аграріїв, залізничників та державних службовців, яким загрожує перспектива зубожіння.

Наслідками такої політики є масове скорочення бюджетних працівників, урізання заробітної платні і соціальних виплат, заморожування доступних кредитів, що в першу чергу вдаряє по найбільш незахищеним верствам населення. Рівень безробіття в країнах ЄС сягнув рекордних показників за останні 50 років, від 25% і вище за різними оцінками фахівців. Відсутність високооплачуваної роботи і доступної освіти змушує молодь європейських країн до пошуків кращої долі у державах, що розвиваються. Натомість нестримним потоком Європу "затоплює" масова хвиля неконтрольованої еміграції з країн третього світу, зокрема Азії і Африки, якій свідомо сприяє керівництво ЄС під виглядом толерантності і мультикультурності. Європейські ринки відкриті для дешевих китайських та інших іноземних товарів, в той час, коли національний виробник занепадає під ударами кризи. Проглядається тенденція до зубожіння корінного населення Європи і здешевлення робочої сили за рахунок залучення емігрантів-чужинців. Схоже заможні і освічені європейці стали незручними бюрократам із панєвропейських структур, які підмінили собою управління національними урядами. Такою є політика демократично-ліберальних еліт ЄС.

Люди вимагають створення робочих місць, замість їх ліквідації, збільшення, а не зменшення зарплатні, перекладення податкового тиску на фінансові і банкові установи, а не на простих громадян, відновлення соціальної справедливості і економічної стабільності. Усе частіше європейці проголошують гасла: "ЄС – це диктатура банків та монополій", "Геть диктатуру ЄС, геть диктатуру банків", "Поважайте засадничі права людей на освіту та роботу". Частіше із уст політиків не тільки правого, націоналістичного спрямування, а й ліберально-демократичного звучать сумніви на рахунок перспектив існування об'єднаної Європи із спільною валютою і спільними кордонами у сучасному вигляді.

Що натомість пропонує чинне керівництво ЄС у відповідь на економічні виклики? Непомильним і безапеляційним рецептом подолання кризи, що стала доконаним фактом, пропонується ще тісніша фінансово-економічна і політична інтеграція європейських країн, централізація повноважень ЄС, утворення банківського союзу, передачу суверенних повноважень національних урядів, звернення по допомогу до МВФ і інших міжнародних валютних структур. Лідери країн ЄС, зокрема канцлер Німеччини Ангела Меркель впевнені у правильності обраного курсу для виходу з кризи. Цю думку постійно і послідовно нав'язують європейські ЗМІ, які в переважній більшості контрольовані представниками тих же міжнародних банківських структур і транснаціональних корпорацій. До речі думку європейців на цей рахунок ніхто не запитує. Тому в цих умовах починає говорити вулиця і масовий протестний соціальний рух. Усупереч вимогам протестуючих, керівництво ЄС і підконтрольні йому керівники національних урядів продовжують проводити політику порятунку банків і фінансових установ в умовах кризи. Це в той час, коли банки і фінансові установи навіть збільшують свої прибутки за рахунок грошових спекуляцій на валютних ринках. Відтепер у заможній і стабільній в минулому Європі - багаті стають багатшими, а бідні ще біднішими.

Схожі вимоги висувають і Україні в обмін на пакет міжнародної допомоги, це - скорочення соціальних виплат, збільшення податків та цін на комунальні послуги, приведення їх до європейського рівня, приватизація державних підприємств, продаж земель сільськогосподарського призначення. Хіба не це ми спостерігаємо протягом останніх років в Україні? Не важко здогадатися, що така політика насправді є фінансовою кабалою, зашморгом на шиї європейських народів. В цих умовах громадяни стають беззахисними перед шахраями і спекулянтами з міжнародних фінансових структур, які використовують диктатуру грошей і відсотків для власного збагачення і тиску на національні уряди. На сьогодні більшість європейських країн, як і Україна, є довгостроковими боржниками перед міжнародними кредиторами. Заручниками цього процесу є прості громадяни, які вимушені розплачуватися соціальними гарантіями, власним добробутом і майбутнім власних дітей. Яскравим прикладом у цьому плані є Греція, яка перебуває на межі банкрутства. Таким чином здійснюється політика впливу на країни і національні уряди.

Відповідно до Маастрихтського договіру, що заклав початок і основи існування Європейському Союзу (офіційно "Договір про Європейський Союз"), підписаного 7 лютого 1992 року, Союз ставить своїми завданнями: просування до тіснішої і згуртованої взаємодії в економічному і соціальному розвитку, захист прав і свобод людини. Інтеграція Європейського Союзу передбачає забезпечення подальшого економічного і соціального прогресу шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, побудову Економічного і валютного союзу, введення єдиної європейської валюти, що уже в принципі є реалізованим. Крім того, такі структури як Європейський парламент, Європейська Комісія, Європейська Рада, Рада Європи, НАТО здійснюють повноваження у сфері зовнішньої політики, безпеки, юстиції, охорони прав громадян, культури, охорони здоров'я, захисті прав споживачів, зайнятості, соціальної політики і таке інше. Європейським наднаціональним структурам надано повноваження національних урядів, і ця тенденція йде до посилення. До речі, ідея пан'європеїзму або об'єднаної Європи почала активно просуватися західними ліберальними елітами після другої світової війни.

Якщо проаналізувати сьогоднішнє соціально-економічне становище в ЄС, то воно не тільки не відповідає тим принципам і завданням, з метою виконання яких утворювався ЄС, а різко їм суперечить. Замість економічної стабільності і розвитку – поглиблення кризи і падіння економіки, замість соціальної справедливості - масове безробіття, ліквідація пільг і тотальне зубожіння населення, замість захисту прав і свобод людини – відсутність гарантій у їх забезпеченні. Що цікаво, що усе це відбувається під прикриттям демократичних ідеалів, насправді ж усі виголошені тези про "свободу, рівність і братерство" європейських політиків є лише мертвими паперовими тезами, несумісними із реальним життям. Європейці зараз, як ніколи, бачать цю несправедливість і обман, тому захищають свої права усіма доступними засобами. Зростає соціальний протестний рух і націоналізм європейців, як природня реакція на соціальну і національну несправедливість.

На практиці демократія і лібералізм Європи виродилися у панування транснаціонального капіталу і банківської олігархії, що прагне подальшої монополізації економічних ресурсів і контролю суспільства. Основними рисами цієї політики є глобалізація, економічна і політична інтеграція, космополітизм і мультикультуралізм, лібералізм, знищення національної ідентичності і суверенності націй, тотальна духовна деградація. Яскравим прикладом здійснення і реалізації такої політики є країни ЄС.

Звичайно рівень соціально-економічних стандартів країн ЄС і України суттєво різниться. Однак за таких умов Україна може бути лише сировинним придатком до об'єднаної Європи, так як і для Росії, що прагне інтегрувати Україну в свій постколоніальний геополітичний проект, постачальником дешевої робочої сили, інтелектуальних кадрів, секс-індустрії, ринком збуту дешевих і неякісних товарів, що супроводжуватиметься втратою національної ідентичності і духовний цінностей.

Чи є альтернатива шляху, яким крокує Європа? Безперечно є. Країни Європи мають повернутися до націоналізму, зокрема економічного, політики соціальної справедливості, захисту інтересів національного товаровиробника, протекціонізму, залучення інвестицій і створення нових робочих місць, особливо для європейської молоді, обмеження впливів міжнародних банківських і валютних структур, контролю над фінансово-банківською системою країн ЄС. Грошову і фінансову системи потрібно поставити на служіння інтересам громадян, а не вузького кола осіб – банківських спекулянтів і лихварів, що контролюють практично усі сфери життя за допомогою диктатури грошей. Крім того, це неможливо здійснити без реальної, а не уявної суверенності націй, повного демонтажу системи ліберальних цінностей, що захищають лише егоїстичні права особи, а не права сім'ї, соціального колективу, держави, нації.

Для реалізації поставлених завдань важливою є реальна консолідація, координація і солідарність європейських націй перед спільними соціально-економічними, політичними, міжнаціональними загрозами, зокрема взаємодія націоналістичних і соціальних протестних рухів в Європі, напрацювання спільних вимог і створення механізмів їх втілення. Відповідальність за успішність розв'язання вказаних проблем лежить великою мірою на лідерах націоналістичних європейських рухів, партій, організацій, що набирають обертів і здобувають дедалі більшу підтримку людей. Європа має повернути собі своє історичне призначення цивілізаційного центру, бути прикладом плекання високих моральних і духовних цінностей, збереження і розвитку європейських націй, без чого неможливе матеріальне процвітання і розвиток.

Україна ж маючи величезний людський і інтелектуальний потенціал, багату на земельні і природні ресурси країну, вигідне геополітичне становище, має усі шанси стати потужним геополітичним гравцем на мапі Європи. Однак, тільки за умови вибудовування політики захисту національних інтересів у всіх сферах життєдіяльності, вибудовуванні стосунків з країнами ЄС як рівноправний партнер, а не прохач, що безрезультатно стукає у двері. Українська нація і її національне представництво має прагнути побудови могутньої української національної держави в економічному і політичному сенсі з якою рахуватимуться, активнішої зовнішньої політики, зокрема з країнами Балто-Чорноморської осі і слов'янськими країнами Центральної та Східної Європи. Центром української політики має бути не Москва, Брюссель чи Вашингтон, а Київ.