Розкол ОУН

7 лютого 1940 року Організація українських націоналістів розкололася на ОУН-Б (Бандера) і ОУН-М (Мельник). Того ж дня почався перший етап депортації населення із Західної України

У 1939 році в ОУН назріла внутрішня криза. Після смерті Є. Коновальця частина старих членів ОУН, що перебували в еміграції, у тому числі велика частина членів Проводу на чолі з полковником О. Мельником, що орієнтувалися на Німеччину, намагалися нав’язати свої погляди всій ОУН. Молоді члени ОУН, які були в Україні, відстоювали політику опори на власні сили. Їх очолив С. Бандера. Відбувся розкол, у результаті якого утворилися дві організації: ОУН (м) - мельниківці, і ОУН (б) - бандерівці.

Сьогодні в Україні існує чимало політичних течій, які проголошують націоналізм своєю ідеологією. Нинішні перехідні роки скріплення державності чимось подібні до часів кристалізації визвольного Націоналістичного руху. Звичайно, нічого немає поганого в тому, що слово «націоналізм» входить в лексику українських політиків. Але значно важливіше, щоб сутність націоналізму не самознищилася, звузившись до партійної програми чи розширившись до близького поняття патріотизму.

Питання розколу ОУН дедалі більше починає сьогодні цікавити людей. Криза в ОУН назрівала перед 1940 роком. Її загострили зміни в міжнародній політичній ситуації Європи: політика Німеччини по відношенню до Чехословаччини і справа Карпатської України, напад Німеччини на Польщу у вересні 1939 року. Між цими двома подіями скликано так званий «Римський Великий Збір ОУН». Він відбувся 27 серпня, коли багато суперників фракції Мельника ще перебували в ув’язненні, і був у дійсності продуманий не так для того, щоб зупинити поглиблення кризи, як з метою утвердити А. Мельника на пості голови Проводу Українських Націоналістів (ПУН). Ця міра несподівано привела до протилежного наслідку: Степан Бандера, який був випущений з ув’язнення після краху Польщі у 1939, разом зі своїми послідовниками, організував у листопаді 1940 року Революційний провід і проголосив себе спадкоємцем Коновальця. У квітні 1941 року фракція Степана Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний Конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, вибрав Степана Бандеру головою. Не в змозі досягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали називатися ОУН-Б чи ОУН-Р (революційна), або просто бандерівцями; прибічників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали ОУН-М, або мельниківцями. Саме це і завдало великої шкоди справі інтегрального націоналізму. Ворожнеча між двома фракціями сягала такої гостроти, що вони нерідко боролися одна проти одної з не меншою жорстокістю, ніж з ворогами української незалежності. Таким чином, українські інтегральні націоналісти виявилися глибоко розмежованими напередодні великих випробувань війни. До того ж запеклі чвари між ними завдали шкоди всьому рухові українського інтегрального націоналізму й послабили його моральний авторитет.

Від 1944 року в Україні продовжувала існувати й боротися лише ОУН-Бандери. Весь провід ОУН (М) емігрував, що призвело до повного зупинення діяльності цієї організації під радянсько-комуністичною окупацією. ОУН (М) повернулася в Україну лише в 1989-1990 роках. Можна сказати, що розкол був спричинений людськими слабкостями, амбіціями, боротьбою за владу, рішенням не допустити до влади інших, зокрема молодих енергійних керівників з новими ідеями й революційним запалом. Можна здогадуватися, що він був спритно використовуваний впродовж десятиліть агентами ворожих сил, щоб із свідомою чи несвідомою допомогою українців послабити український національно-визвольний рух і тим самим не допустити до злагоди й об’єднання двох ОУН в одну потужну самостійницьку силу, яку Москва мала всі причини вважати найбільш небезпечною для її колоніального панування в Україні.