Українізація

Форма і зміст українізації

Українізація – різновид політики коренізаціі, що була проголошена у квітні 1923році на 12 з’їзді РКП(б) з метою укорінення компартійно радянських структур влади у національних республіках.

Відразу  після утворення  СРСР  керівництво РКП(б) поставило на порядок  денний чергового партійного з’їзду пункт про шляхи розв’язання  національного питання. ХІІ партійний з’їзд у квітні 1923 р. затвердив політику коренізаціі як офіційну лінію. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Вихідним документом, що визначав суть і рамки українізації радянського типу, слід вважати резолюцію VІІ конференції РКП(б)  «Про радянську владу на Україні» (грудень 1919 рік). Суть українізації визначалася такою вимогою: «Члени РКП на території  України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах  рідною мовою». Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада – це не окупаційна, а їхня власна влада. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були тепер почути у школах і закладах культури.

Комуністична диктатура трималася на трьох китах – терорі, вихованні і пропаганді. Радянська коренізація мала змусити чекістів, учителів, професорів і пропагандистів перейти на мову населення,у середовищі якого вони працювали. Щоб розв’язати  це завдання, влада просовувалася  двома шляхами. По-перше, російськомовних спеціалістів і функціонерів примушували засвоювати національну мову. По-друге, компартійні комітети, виконавчі комітети, рад усіх рівнів, а також усі державні установи й силові структури поповнювалися місцевим населенням.

Однак радянська кампанія українізації не могла не зближуватися в певних своїх вимірах з політикою українізації , які здійснювали українські уряди, починаючи з Центральної  Ради і створеного нею Генерального секретаріату. Завдання українізації, що її проводили національні уряди, полягали, як у пропаганді протилежних радянському способу життя демократичних цінностей , так і в елементарній дерусифікації культурного і  громадського – політичного життя.

Ось ця дерусифікація й була спільним знаменником для обох кампаній українізації – національної і радянської.

Перетворення української мови на фактичну державну мову в рамках УСРР було найбільшим досягненням націонал – комуністів.

Українізація здійснювалася навіть за межами УСРР – у місцях компактного проживання українців. Населення на Кубані, яке на дві третини складалося на українців, дістало можливість навчати дітей в українських школах, читати українські газети й журнали, слухати передачі місцевого радіо рідною мовою. З часом націонал – комуністи стали робити прозорі натяки на те, що було б справедливо  передати Кубанський округ Північного – Кавказького краю України.

Українізація не зачіпала інтересів російськомовного населення. Проте російська інтелігенція в Україні уперше відчула себе національною меншиною.

З 1924 року почалися масові набори в державну партію, які докорінно змінили її обличчя і остаточно розкололи партійні лави на еліту і рядових. Членська  маса і значно меншою мірою – еліта поповнювалася за рахунок представників місцевих національностей. Частка українців в КП(б)У зросла з 20 відсотків у 1920 році, а до 52 відсотків у 1927 році. Однак ЦК   КП(б)У українців було не більше чверті. Генеральними секретарями  ЦК   КП(б)У ставали лише не українці: німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього в Москву в 1928 році – поляк С.Косіор.

Політика коренізації  проводилася і в районах України, компактно населених національними меншинами. В них працювали сотні шкіл з німецькою, болгарською, єврейською, польською та іншими мовами навчання.

Створена у 1918 році Всеукраїнська церковна правда наполягала на утверджені в Україні автокефальної церкви. Підтримка автокефалії радянською владою пояснювалася бажання розколоти й послабити Російську православну церкву.

У жовтні 1921 році було скликано собор,  який обрав митрополитом священика В. Липківського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). З 1926 році на українську церкву почався наступ. У Січні 1930 році вона була ліквідована.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і 30 % вищих учбових закладів вели навчання виключно українською мовою. 97 % українських дітей навчалися рідною мовою. Сподівалися, що російська та єврейська меншості, маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим проходитимуть курси української мови. До революції, коли українських шкіл практично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10 років їх створив Скрипник.

Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх. було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви,—можливо, тому, що радянські власті лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників. Інша проблема, що особливо гостро відчувалася в університетах, полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто відмовлялися користуватися «селянською»’мовою. Типовим у цьому плані був вислів професора Толстого з Одеси: «Я вважаю… всіх товаришів, котрі перейшли на читання лекцій українською мовою, ренегатами». Однак навіть в університетах українські студенти незабаром стали переважати. Швидка українізація освіти сприяла зростанню загальних настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник Борис Антоненко-Давидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи» він вбачав «вогонь великого відродження».

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко придушував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятливішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні кцижок лише 27 % виходили українською мовою, цією ж мовою виходило близько-10 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет республіки 373 виходили рідною мовою.

Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих частинах військового резерву на Україні — передусім внаслідок скарг Скрипника на те, що Червона Армія є засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали такі відомі командувачі Червоної армії, ^отрі не були українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якір.

Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край російській культурній монополії в містах. Соціально-економічні зміни, що сталися у 1920-х роках, схиляли прибічників українізації до думки, що це можна здійснити. Масовий курс на індустріалізацію, розпочатий Радами у 1928 р., створив велику потребу в міських робітниках. Водночас політика колективізації зганила з землі багатьох селян. Унаслідок цього маси українських селян уливалися в міста, докорінно – змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. Так, якщо у 1923 р. в Таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ та Дніпропетровськ, українці складали відповідно 38, 7 і 16 % мешканців, то через 10 років їхня частка зросла до 50, ЗІ та 48 %. До середини 30-х років українці переважали майже в усіх великих містах. Програми українізації спонукали їх зберігати рідну мову і не переходити на російську, як це траплялося раніше. На Україні, як і скрізь у Східній Європі, культура й мова сільської більшості, здавалося, підпорядкує собі культуру й мову міської меншості.

Своїми успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов’язана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснювалося тим, що українська краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й виконувати свої професійні обов’язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося.