Як Польша повільно окупує Україну.

Проблема із відсутністю концепції етнополітики в Україні може зіграти злий жарт із розвитком української нації та її самобутності. В даній статті я пропоную аналіз пробеми, яка склалася сьогодні

Трансформація українського суспільства потребує ефективного дієвого механізму регулювання суспільних взаємовідносин усіх важливих питаннях гуманітарної сфери, зокрема це стосується відносин на рівні етнічних чи національних меншин. Проте в Україні досі не розроблена чітка концепція, яка б визначала напрям етнополітики як особливого механізму регулювання відносин, зокрема між українцями та національним , етнічним меншинами. Невизначеність  у даній сфері державної політики може призвести до негативних результатів, що можуть вплинути  не лише на внутрішню стабільність держави, а й загрози можливої інтервенції з боку іншої держави та посягання та територіальну цілісність. Щоб дослідити дану проблему ми розглянемо особливості етнополітики в прикордоних районнах Польщі та України і порівняємо  особливості напряму етнополітик обох держав стосовно національних меншин як зі сторони польської сторони щодо української національної меншини та етнічних поляків на території України і з української сторони  щодо польської національної меншини та етнічних українців на території Польщі.

   Проблемою ефективного регулювання із створенням дієвого механізму етнополітичної концепції державної політики є принципи, які пов’язані із типом політичного режиму та толератності конкретної нації в державі щодо нціональниз та етнічних меншин. Концепція етнополітики як напрям державної політики є визначальним у плані національної консолідації на основі створення рівних можливостей для участі усіх громадян у державотворчих процесах суспільства незалежно від ознак раси, кольору щкіри, політичних , релігійних переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану,місця проживання, мовних або інших ознак; міжетнічна інтеграція, зближення націй, національне відособлення; відстоювання етнічної «чистоти»; захист національного від впливу інонаціонального здобуття державного суверенітету. Як бачимо етнополітика держави охоплює головні сфери державного управління та контролю, що є визначальним у її розвитку та суспільства в цілому і відсутність чіткого напряму викличе лише невизначеність, що за собою поведе нестабільність  та конфлікти у системі держави.  Не менш важливим залишається тип етнополіики держави, тобто спрямованість дій там механізмів щодо регулювання відносин у сфері етнічного та національного питань. Ми спробуєм визначити типи етнополітик держав для Польщі та України, проте перш за все розглянемо основні існуючи типи у наукових концепціях для кращого розуміння суті етнополітики як напряму, бо розуміння є підгрунттям сприйняття етнополітичного курсу держави тими хто є активним грацями етнополітичних питань. Основні типи етнополітики за критерієм спрямованості, що цікавитиме нас через поставлену нами проблему є демократична етнополітика, миротворча, агресивна, прогресивна, антидемократична, тоталітарна, руйнівна, реакційна. Проте на практиці часто відбувається поєднання декількох типів етнополітик через різнорідність суспільства, що змушує державу задля збереження стабільності ввести додаткові дії. Результатами етнополітики можуть бути різні, що свідчить досвід Україна та Польщі, навіть невизначеність концепції української етнополітики відіграє значну роль в досвіді та результат, що стосується національних меншин як приклад польської, де слабо відчувається підтримка з боку Української держави тому польські національні меншини шукають підтримки у своєї національної держави. Але це  може бути загрозою стабільності і національної єдності та суверенітету держави. Тому гіпотезою у нашому дослідженні буде те, що невизначеність концепції етнополітики держави та незабезпечення нею високого рівня підтримки національних меншин створює умови нестабільності поведінки національних меншин через їх звернення за підтримкою до своєї національної держави. Це в даному дослідження, на прикладі українсько-польських відносин ми намагатимуся перевірити.

   Розглянемо особливості розробки етнополітики держави. При розробці етнополітики держава повинна враховувати певні принципи ( особливості, способи створення, правила створення ), покладені в її основу. Політика в етнонаціональній сфері насамперед повина бути узгодженна з економічною, соціальною  культурно-освітньою, демографічною та іншими видами державних політик, у комплексі з якими вона може бути успішно реалізована і дати позитивні результати. Державна політика не матиме успіху якщо не ґрунтуватиметься на рівності прав та свобод людини , незалежно від її національності, мови, релігійних, політичних переконань приналежності до соціальних груп чи громадських об'єднань.

   Важливими принципами демократичної ефективної етнополітики є: дотримання загальнонаціональних; регіональних та етнічних інтересів; забезпечення оптимального задоволення етнокультурних потреб як титульного етносу так і етнічних меншин, захист та безпека етнічних меншин на рівні із титульним етносом. Враховуючи ці принципи, державна політика у сфері етнічних відносин буле лише прогресувати та розвиватиметься у напрямку безконфліктності та без ризику дестабілізації політичного режиму сепаратизькими та ірендентизькими настроями. Українсько–польські відносини у даному плані демонструють розходження щодо поглядів на принципи демократичної етнополітики. Українська сторона в обличчі уряду тільки маніпулює із законопроектами про основи державної концепції етнополітики та керується своїми принципами про невтручання у справи етнічних, а тим більше національних меншин, яких має підтримувати держава, яка є корінною для нацменшин. Тим не менш етнополітика в українському варіанті  розуміється як ще один інструмент політичної «гри» із настроями населення задля досягнення політичних цілей, зокрема для перемоги на виборах. Як бачимо напрям етнополітики Української держави є розмитим та невизначеним. З боку польської сторони основні засади етнополітики щодо національних меншин, які проживають на її території та національних меншин, що в обличчі корінних поляків проживають за її межами ґрунтуються не лише на принципах демократизму. Польська держава розробляє чітке стратегічне планування своєї етнополітики аби забезпечити собі стабільність внутрішню та по можливості впливати на етнополітику іншої держави, де проживають її корінні жителі. З такою перспективною  існує можливість впливу на прийняття політичних рішень в інтересах Польщі. Для пояснення механізму, який описаний нами вище варіант подій працює в реальності  ми розглянемо конкретно регіональні засади етнополітики  Польщі та України, тобто яка стратегія дій розроблена в прикордонних районах двох держав. Регіональна етнополітика, що являє собою головні пріоритети державної політики, але через регіональну індетичність підлягає деякій кореляції щодо проявів націоналізму в Західній Україні, де неприхильність до польської національної меншини зберігається. Відповідно не отримуючи захисту свої прав та свобод на визначеність від Української держави польська національна меншина звертається за допомогою до Польської держави. Підтвердження цих думок легко знайти, аналізуючи матеріали дискусій на теми національної ідеї і націоналізму, які впродовж 2004–2005 рр. постійно велися на сторінках західноукраїнської преси. Тональність цих дискусій свідчить, по_перше, про те, що національна ідея у свідомості населення регіону є однією з пріоритетних цінностей.             Націоналізм як основа концепції регіональної етнополітики України, що можна назвати особливим підходом до регулювання етнічних відносин, зокрема формування само регулятивного етнополітичного менеджменту щодо національних меншин, в нашому випадку до польських. Цікаво, що у західноукраїнському медійному дискурсі досить легко знайти ознаки не лише амбівалентності суспільної свідомості, але й залишкової «радянськості». Приміром, у викладі С. Рибака суспільні очікування мають такий вигляд: відновити у паспортах графу про національність; зняти всі привілеї з урядовців і недоторканність з депутатів ВР, повернути народові втрачені заощадження; повернути в Україну гроші, які магнати зберігають за кордоном; освіту й медицину зробити безплатними; категорично заборонити продаж землі; не входити у жодні військові блоки. Це говоритиме лише про наближеність непрямих конфліктів українських регіональних спільнот в нашій ситуації прикордонні райони Західної України та польської національної меншини. Саморегулююча етнополітика прикордонних районів Західної України не рідко стає причиною сепаратизьких настроїв, що є вигідним для польської стратегії етнополітики відносно польської національної меншини в Україні. В такій ситуації можливий ризик дестабілізації режиму, проте в реальних умовах ця стратегія є прихованою та й сепаратизькі настрої не є явними. Факторами підтвердження є не сприйняття владних ініціатив сполучалося із обстоюванням самоврядних начал в управлінні і навіть ідей федералізму. «Львівська газета» у жовтні 2005 р. опублікувала статтю І. Великого під промовистою назвою: «Українська федерація? Чому б і ні!». Посилаючись на досвід країн Заходу, автор доводив, що унітарність держави не завжди є запорукою єдності й консолідації, так само як і федеративний устрій не обов’язково веде до відчуження й розколу. Україні, на його думку, потрібен двопалатний парламент із збалансованим представництвом адміністративних одиниць (земель), місцеві регіональні (земельні) парламенти й виконавчі органи. Федералізація покладе край суперечкам між регіонами і поліпшить мікроклімат у державі. Хоч це, визнає автор, завдання не на один рік. Як бачимо принцип демократичності етнополітики є збережений, але не в повній мірі, оскільки польська сторона зацікавлена в українському сепаратизмі. Звичайно  це не відкриті заяві, проте політику, яку проводить уряд Польщі говорить сама за себе. Але хотілося б зазначити і про критерії такої політики, яка не діятиме на загально державному рівні, а тільки у таких регіонах, де корінні житель однієї держави розселенні у прикордонних районах України, що зумовлює виникнення думок про об’єднання і не стільки на засадах повернення до складу Польщі українських земель, а про запропонованість українській стороні альтернативної демократичної в основному концепції розвитку навіть у ролі федеративного утворення. Хочеться і зазначити про розуміння регіоналізму з теоретичної точки зору визначити чому постає проблема прихованого сепаратизму та іредентизму.  Регіоналізм – це  складний соціально-політичний феномен виникає лише за певних умов (загострюються регіональні проблеми, актуалізуються суперечності між територіями та центром, або між окремими територіями); в період глобальних суспільних криз, коли відбувається переосмислення, перегляд уявлень про територіальний устрій держави, форми територіального управління, статус регіонів; при процесах демократизації суспільних відносин та державної політики. Тому до питання регіональної, як і будь-якої іншої політики, як справедливо відмічають вітчизняні дослідники, ми маємо підходити на основі принципів історизму і комплексності бачення предмета: територіальних, економічних, державно-політичних, етнонаціональних, культурно-психологічних та інших реалій; єдності аналізу і синтезу, досвіду і теорій.

    Розглянемо українську та польську етнополітику з точки зору регіоналізму. Як сказано вище регіоналізму передує проявлення певних факторів пов’язаних із ідентичністю населення регіону та проблемами з якими йому потрібно зіштовхуватися. Український західні прикордонні райони можна вважати такими регіонами за умови, оскільки існує проблема забезпечення відстоювання прав польської національної меншини, проте і український титульний етнос не погоджується із таким становищем через прояви націоналізму, що є визначальним у стратегії польської етнополітики, яка зіткнулася із такими проблеми регіоналізму під час перепису населення. Однією з головних несподіванок перепису стали кількісні показники національно-етнічних меншин. За даними Головного статуправління, громадян, які декларують своє непольське або подвійне походження, стало набагато більше, ніж 10 років тому. Стрімке зростання кількості таких осіб пояснюють новими методами перепису та винятковою мобілізацією організацій національно-етнічних меншин. Понад 800 тисяч громадян Польщі під час минулорічного перепису населення вказали своє сілезьке походження. Сілезці – це корінні жителі південно-західної Польщі, яких польська держава ще донедавна не вважала окремою групою. У 2002 році, під час попереднього перепису, сілезців у Польщі зареєстрували у п’ять разів менше, ніж торік. Та ще більший кількісний стрибок відбувся у випадку кашубської меншини. Якщо 10 років тому кашубів у Польщі було 5 тисяч, то тепер, за офіційними даними, їх понад 200 тисяч. Серед найбільших польських національних меншин, на четвертому місці, – українці. Під час перепису їх зареєстровано 48 тисяч – це на 50 відсотків більше, ніж у 2002-му. Дані представленні на 2012 рік  показують, що Польща зіткнулася із проблемою регіональної саморегулятивної етнополітики. Тому доцільно розглянути механізм регіональної етнополітики у прикордонних регіонах України. таке стрімке кількісне зростання національних та етнічних груп пояснюють змінами у методах перепису. Саме таких змін у принципах перепису дружно домагалися організації польських національних та етнічних меншин. Тепер представники меншини в Польщі можуть вказувати подвійну тотожність, скажімо, українсько-польську. Саме ця можливість, декларувати подвійне походження, на думку соціологів, заохотила багатьох громадян Польщі згадати про своє коріння. Про виняткову мобілізацію нацменшин під час польського перепису говорить і голова Об’єднання українців Польщі Петро Тима, останній перепис у Польщі виявив далеко не всіх, хто якимось чином ідентифікує себе з українською нацією. За його словами, під час перепису населення 2011 українська меншина ще не використала всього свого потенціалу.  Петро Тима нагадує, що в 1947 році, під час сумнозвісної операції «Вісла», комуністична влада розпорошила територією країни понад 150 тисяч українців. Петро Тима також відзначає, що великий вплив на ситуацію української меншини в Польщі мають новоприбулі мігранти з України. Часто вони одружуються з місцевими українцями і тим самим зміцнюють українську спільноту. Якщо поглянути на  дану ситуацію можемо стверджувати, що регіоналізм у польській етнополітиці присутній, але концепція регулює настрої населення регіонів, оскільки державна політика спрямована на підтримку національних меншин, зокрема права та свободи захищаються не менше, ніж титульного етносу. Українська національна меншина не звертається за допомогою до Української держави і сповна використовує свій статус. Що ж до польської національної меншини, яка проживає у прикордонних районах Західної України вона не отримує належної підтримки з боку держави. Концепція етнополітики України не сприймає регіоналізму як основи етнополітики окремих регіонів, що створюють приховані проблеми, які ще не вийшли на загальний рівень. Даною обстановку використовує Польща і пропонує альтернативу українцям Західної України, що й підтверджує статистка міграції  Сукупна кількість емігрантів: 6,5 млн.

(вихідців з України за переписами населення зарубіжних країн, де вони проживають) осіб, які проживають не в тих країнах, де вони народилися. Сукупна кількість емігрантів у відсотках від населення: 14,4%. Найпопулярніші країни призначення: Російська Федерація, Німеччина, США, Ізраїль, Чехія, Угорщина. До Польщі емігрувало близько 30% із 14,4% можливих. Тим не менше має рацію і маятникова щоденна міграція у прикордонних регіонах Західної України, динаміка якої зростає за останні 10 років.
  Під час останнього перепису зареєстровано 15 тисяч громадян України, які проживають у польській державі. Характерно, що це чверть від усіх іноземців, які обрали Польщу місцем свого постійного проживання.
    Польське законодавство розрізняє етнічні та національні меншини. Перші – це етнічні групи, які проживають на території країни і не мають своїх державних утворень за межами Польщі (наприклад, кашуби, лемки). Другі, такі як українці, – білоруси, автохтони на польській території, які належать до націй, що мають свої держави. Отже, концепція етнополітики  Польщі випереджає динаміку розвитку демократичності Української концепції, тому стратегія основ захисту національних інтересів Польщі спрямована на розвиток не тільки своєї культури, а й вплив на прийняття рішення в іншій державі.

   Таким чином, ми частково підтвердили нашу гіпотезу про національні меншини та визначальний фактор їхньої політики відносно держави, в якій вони проживають. Деструктивні елементи, які може внести національні меншини змушують Українську державу розробляти дієві механізми етнополітики, проте українська влада не вважає це пріоритетним питанням і зводить усе до свого розуміння демократичних принципів етнополітичного напряму розвитку держави, коли не втручання у справи національних меншин та не забезпечення їх правами на рівність є пріоритетом, тому й виникає явище регіоналізму та регіональної концепції етнополітики, де зокрема в українському варіанті націоналізм переростає у сепаратизм, хоч за умови активної діяльності польської сторони чи іредентизм. Так такі твердження є досить розмитими, проте думка про руйнування ідентичності та деконсолідація  нації присутня, бо довгострокова політика, яка передбачає захист польських національних меншин з боку Польщі є фактором виникнення регіоналізму та націоналізму не визначеність українського населення своєї ідентичності.