ДРУЗІ!мОЯ МАМА ОТРИМАЛА ПЕРШУ МЕДАЛЬ В ...17 РОКІВ!

УЧОРА Я ПОВЕРНУВСЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МАМИ.НЕ ВИСТАЧАЄ СЛІВ,ЩОБ ВИСЛОВИТИ ЗДИВУВАННЯ НЕЮ.ТОМУ ПРОПОНУЮ НЕДАВНІЙ НАРИС ПРО НЕЇ З НАРОДНОЇ ГАЗЕТИ "СІЛЬСЬКІ ВІСТІ"

СПОВІДЬ ПРО МАМУ

“Дивись на видноколі рідна матір. У неї вчись”,- ці слова справжнього поета Бориса Олійника розворушили в мені спогади і про мою маму Тамару Тихонівну Бондаренко .Вона мешкає в 900- літньому містечку Олешки, що на Херсонщині, при радянській владі перейменованому на Цюрупинськ. Родом із багатодітної сім”ї миколаївських степовиків. Моя бабуся Маруся усе життя трудилася в полі. Дідусь Тихон, кілька разів важко поранений на війні міг працювати лише в конторі. Тож вивчився на класичного бухгалтера в нарукавниках із крихітною зарплатою. Тож їхні дітки могли поласувати лише гарбузовою кашею і лише іноді льодяниками “Монпас”є” в жерстяних коробочках.
Як і в кожній сільській сім”ї троє братів та сестер змалечку вимушені були працювати на власному городі , а ще й допомагати разом із сестрою Ніною моїй бабусі Марусі на полі, щодня тягнучи додому кілька лантухів зірваної трави для домашньої живності. Тож призвичаєна до праці моя матуся ще в 17 років як краща молода доярочка була нагороджена медаллю “За трудову доблесть”. Закінчила вона разом із татом, Олександром Володимировичем, Херсонський сільськогосподарський інститут. Вона –зоотехнічний, він агрономічний факультет. Тож батьки все життя пропрацювали в агропромисловому комплексі. Спочатку на полях Херсонщини та Миколаївщини. А потім матуся понад двадцять років трудилася на Херсонському маслозаводі.
Вона ніколи не була пробивною. Тож і має безліч почесних грамот, звання “ветеран праці”, не отримавши від держави навіть квартири на відміну від більшості своїх знайомих. Хоча лише на те, щоб дістатися на роботу та повернутися додому в неї йшло аж шість годин. Двома автобусами, катером через Дніпро і чотирма тролейбусами. Кажуть, що навіть в Африці в країнах з расистським режимом негри страйкують, коли в них дорога з резервацій на роботу і назад забирає понад чотири години. Тож не випадково, що найбільша наша дитяча мрія з братом Васею була про Машину Простору, яка на відміну від Машини Часу дозволяла б матусі миттєво повертатися з роботи додому. Або хоча б про власне авто, та й те їй не судилося мати за все своє життя.
А помотатися білим світом їй довелося ой як багато. І до Росії та Молдови, провідуючи мене із Васею у військових гарнізонах під час строкової служби. І до Закарпатського Рахова та гамірної Одеси, де матуся підвищувала свою кваліфікацію зоотехніка, а потім економіста. Та завжди сенсом її життя були ми ,діти. І щоразу вона ластівкою поверталася до рідної оселі, привозячи нам смачні гостинці. Усе дитинство хотіла затулити нас від ранньої роботи, при першій можливості беручи нам екскурсійні путівки і до Закарпаття, і до Чорного моря і до далекої Карелії. А сама усе життя “перероблювала вічну материнську роботу”. У вільний час-то на городі , то на кухні.
Цікаво, що зараз мама боїться комп”ютерів та мобільних телефонів. Та ніколи не боялася встати за правду і навіть викрила владних розкрадачів заводської продукції вже в пострадянські часи, про що навіть місцеве телебачення згадало. Та обурилися владці. І невідомо, щоб трапилося із моєю мамою, якби про її вчинок добре слово тоді не сказав двічі Герой соціалістичної праці Дмитро Костянтинович Моторний. Дісталося же колись моєму батькові від чиновників за кілька статей в газети про те, як стала бідною родичкою на Херсонщині кукурудза а нині, виходить, і пшениця. Бо в області із напівзасушливим кліматом майже повністю зруйноване зрошення, без якого високих врожаїв годі й чекати.
Та незважаючи на численні загрози в житті, матуся так і не стала лякливою. І особливо пишається тим, що ця її риса передалася її численним племінникам-Валі і Володі Погрібним ,Володі та Сергію Шамраям, які стали блискучими лікарями.
-Володя Шамрай, -як про рідну дитину лагідно розказує мама, -недавно зробив унікальну операцію. Із поля до Нововоронцовської районної лікарні йому привезли ледве не навскрізь пробиту “вилами” людину, якій не пробили серце тільки тому ,що воно при ударі різко підстрибнуло догори. І ніхто не хотів вже оперувати цього чоловіка, бо вважали що він помре, а він “почаклував” над операційним столом ,фактично вдруге народивши цю людину.
Зараз вся радість життя сфокусувалася на онука Владика, якого вона щоліта двічі вивозить на морське оздоровлення. Платить за його заняття карате і репетиторам з англійської мови, бо хоче ,щоб її десятирічний онучок не відставав від ровесників, ні з обласного Херсону чи навіть з Києва. Куди вона його постійно привозить і до Києво-Печерської Лаври , і до Володимирського Собору і до Святої Софії. А ще до столичного зоопарку і до неперевершених художніх та історичного музеїв. А повернувшись додому, до Асканії-Нови та улюбленого місця рибальства Остапа Вишні –Олешківських Кринок, про які незабутній гуморист сказав: ”Хто в Крим, а я в Кринки”.
Там, на малій батьківщині, для дитини ростуть найвищі в світі дерева, там він губився у високих соняхах та винограді. Там, у притоці Дніпра Конці, найбільша риба і найстрашніші “дикі кабани-вепрі”, про яких так блискуче писав Павло Михайлович Губенко-Остап Вишня. Там Конка схожа на “зачаровану Десну” Олександра Довженка, якого так разом із Остапом Вишнею та Тарасом Шевченком так любить цитувати матуся Владику.
А ще вона дуже любить фільми про село, рідну природу, бо каже, що тоді на телеекрани повертається чистота і краса нашого світу, нерозчавлена душа українського народу. А ще вона поважає газету “Сільські вісті” ,яку читає понад 50 років. І дітей та онуків до неї привчила. Тому так переживала за газету під час ієзуїтських спроб її закрити.
Тож і закінчити цю сповідь про маму хочеться словами Поета: “Мати наша - сивая горлиця. Все до серця її горнеться.” І дай Вам Бог, мамо, хоч трішки втраченого здоров”я. І побільше щасливих літ життя.

Володимир БОНДАРЕНКО. Публікація із газети «Сільські вісті» на тематичній сторінці про жінок «Вербиченька»