Двадцять років по тому.

А коли побачив, то усвідомив, що з омертвілого радянського черева «гробовая змия, шипя, между тем выползала»..І здригнулася Україна, ужалена в Сіверськодонецьку і Харкові сепаратиським «ПІСУАРом».

     Після війни в моєму селі пересувні кіноустановки крутили трофейні фільми: «Робін Гуд», «Королівські пірати», «Месник із Ельдорадо», «Три мушкетери», «Красна мантія», «Таємничий знак» та інші. Чи не тому в ті роки мушкетерами ставали всі учні школи, змагаючись на  перемінках клас на клас лозяними шпагами. У восьмому класі, взимку, мені повезло: з шкільної бібліотеки, по черзі, дісталась книга Олександра  Дюма «Три мушкетера» з запальцьованими краями сторінок, яку вночі читав при каганці,  а навесні – ще й «Двадцать лет спустя»…

    Прочитані книги дещо поповнили  юний інтелект, тож я  на нецікавих уроках не тільки оглядав синці і подряпини на правій руці, а й гадав, що ж буде через двадцять років після Сталіна…Мої оптимістичні уявлення не здійснились ні через перші, ні через другі 20 років. Через перші - зрозумів, що обіцяний комунізм – примара, що бездарна і антинародна влада тільки на словах дбала про забезпечення зростаючих потреб радянських людей, витрачаючи  всі  ресурси на боротьбу з «загниваючим» капіталізмом; а ще через двадцять радів, що ми - вже «самостійні»...

    Ейфорія самостійності захопила не тільки мене. Початок 90-х років – це ті часи, «коли письменники - рвачі рвались у політичні діячі» (вислів мого однокурсника-киянина Володі Бісовецького, який їх знав): Іван Драч, Микола Павличко, Володимир Яворівський,…  Доповіді, виступи, інтерв’ю, статті. Критика, повчання, прогнози. Скільки пафосу!..  Довіра новій владі! Україна і українське - понад усе! Українці всіх Україн, єднайтеся! Будуймо нашу державу в кожному місті і селі! Україна – в центрі Європи! Майбутнє Руху – майбутнє України! Хто хоче підпалити Україну? Чи покається Росія? Станьмо єдиною сім’єю інтелігентів!  Євреї в Україні мають жити і почувати себе краще, ніж у Москві, Ленінграді, Нью-Йорку, Тель – Авіві та Єрусалимі!...  Такі і подібні гасла лунали з їхніх вуст. Забувалося, що ці діячі добре вживалися і в радянські часи: вихваляли та оспівували владу, мали партквитки, пільги, можливість друкуватись...

     Піддалася ейфорії і поетеса Ліна Костенко. В 1993 році на відзначенні 79-річчя Бориса Чічібабіна вона викрикнула: «Борисе Олексійовичу, як же так: коли ми всі радіємо нашій незалежності й гукаємо: «Слава Україні!», ви друкуєте в «Литературной газете» вірш «Россия, будь!». Хіба не в цій Росії за часів Шевченка вішали повсталих кріпаків?»

     Мудрий поет невдовзі  відповів: «Вот и значит, Лина, что на том, / что на этом свете, / мы один и тот же вспомним дом, / материны дети. / В доме том господствовать и клясть / чуждо горней воле. / Вот и дивно мне, что вы за власть / ту, что вор на воре».

    Це зрозуміли громадяни, які  через десять років вийшли на Майдан захищати не тільки свої громадянські права, а й Віктора Ющенка (як би фарисеї не викривляли суть подій) - від влади, «что вор на воре».  Дух свободи і справедливості в суспільстві ще залишався, хоч «бувші кадебісти» і провокатори встигли розтягти Народний Рух по «сусікам».  Та коли я, умудрений життєвим досвідом, вдивлявся в обличчя тих, хто на подіумі Майдану, мов оси, в помаранчевих шарфах і стрічках обсіли Ющенка, то розумів, що з цього роя не вийде н …А коли ще побачив, як у  Донецьку агресивне зібрання декілька хвилин, стоячи,  аплодувало Януковичу на його погрози «етім козлам, коториє мєшают нам жить» (так аплодували Брежнєву, Андропову, Черненку), то усвідомив, що з омертвілого радянського черева «гробовая змия, шипя,  между тем выползала»...   І здригнулася Україна, ужалена в Сіверськодонецьку і Харкові сепаратиським «ПІСУАРом».

   Зрозуміла це і мудра Ліна Костенко. «Самашедший» герой її «Записок…», відчувши фарисейство і глибину протистояння поводирів помаранчевих подій, з розпачем дивився на подіум  Майдану, усвідомивши, що «пішло угору «Хамове плем’я».  Отож і маємо те, що маємо: покращення сьогодні, якщо вчора вижив.

    Сьогодні я не гадаю, що буде через 20 років. Не тому, що не доживу, а тому, що після блокування  українськими кочубеями і європейськими приятелями Путіна на Бухарестському саміті (квітень 2008) намірів приєднання України і Грузії до Північно-Антлантичного альянсу, після прийняття  лакейських, край шкідливих Московської-2009 і Харківської-2010 газових угод, кожного року (аж до 2042) з нашою державністю може відбутися те, що з Грузією в 2008-у.   

     До речі. Читав, що якийсь міжнародний орган (причетний Ян Табачник) нагороджує орденом честі тих, для кого честь і справедливість не просто слова, а правила життя. Кавалерами цього ордену стали Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Янукович, Володимир Путін, Йосип Кобзон, Віталій Коротич…Не вистачає в списку Дмитра Табачника і Сергія Ківалова – поки що. Недарма кажуть, що в одеситів і тапочки сміються.