Дивізія СС "Галичина". До історії створення

Невдовзі, точніше 28 квітня, виповнюється рівно 70 років однією дуже вже «славної» сторінки в історії українського колабораціонізму. Мова йде про створення т.зв. 14 гренадерської дивізії СС, більш відомої як дивізії СС «Галичина».

Сучасні історики-ревізіоністи намагаються у своїх писаннях переконати українського обивателя тим, що мовляв це була зовсім не есесівських дивізія, а перша українська дивізія української національної армії (УНА). І, що ще цікавіше, що під абревіатурою «СС» криється не що інше, як поняття «січові стрільці». Брехливість цих тверджень видно неозброєним оком. Спробуємо спростувати всі ці міфи.

Ще один аргумент націоналістів такий. З їхніх слів виходить, що, мовляв, в Західній Україні існувало як мінімум кілька САМОСТІЙНИХ і ні від кого не залежать націоналістичних формувань, які борються за свободу України.

Безпосередньо найактивнішим ініціатором створення збройних формувань, що складаються з українців, на боці нацистів був голова Проводу Українських Націоналістів (ПУН) Андрій Мельник, тобто лідер т.зв. «Мельниківської» ОУН. Листи-звернення з подібними ідеями він готував на самому початку війни, але німці, окрилені першими перемогами на Східному фронті, не звертали на них уваги. Однак після поразки під Сталінградом ініціативу Мельника підтримали у найвищих ешелонах нацистського уряду. Крім А. Мельника активну роль у створенні дивізії зіграли митрополит української грецько-католицької церкви (УГКЦ) А. Шептицький, глава Української центрального комітету (УЦК) Володимир Кубійович.

На початку березня 1943 ідею підтримав губернатор дистрикту «Галичина» групенфюрер СС О. Вехтер. Він заручився підтримкою особисто Гіммлера. Йдеться з самого початку йшла про створення поліцейської каральної дивізії в системі військ СС.

Створення дивізії було оформлено офіційно 28 квітня 1943. Був затверджений і текст присяги. Треба сказати, що нацистська верхівка формувала цілу мережу добровольчих нацистських формувань. І присяга, природно, була стандартною: «Я служу тобі, Адольф Гітлер, як фюреру і канцлеру німецького рейху вірністю і відвагою. Я клянусь і буду коритися до смерті. Хай допоможе мені Бог! »

Німецьке командування проводило призов до лав дивізії (правда, тільки на перших етапах, пізніше, після націоналістичної мітингової ейфорії, почнеться насильницька мобілізація) досить методично виважено. Так, за особистим секретним розпорядженням Вехтера призовні комісії мали робити наголос на тому, що українці залучаються до боротьби з більшовизмом. Вербівка в дивізію «на боротьбу з більшовікамі» проходила на перших етапах досить успішно. Вже до червня 1943 року народження, за даними історика з діаспори Т. Гунчака, в дивізію «Галичина» записалося 81199 чол., Прийнято 52875 чол. Відмовлено в прийомі 29124 чол.

Слід зазначити, що вербувальники (переважно з націоналістичних активістів) просто дурили несвідомих юнаків з Галичини, розшифровуючи їм абревіатуру "SS" як «січові стрільці». Причому робили це свідомо. Ну німців ще можна зрозуміти, а от «своїх»? ... У німецьких же документах ця дивізія фігурувала як «14 СС-добровольча гренадерська дивізія (Галицька № 1)".  Насправді особисто Гіммлер забороняв в самій дивізії поширювати всякі думки про незалежність України. Слова «Україна», «українець», «український» заборонялися. Вояки дивізії повинні були називати себе не «українцями», а галичанами. Добровольців постійно зомбували тим, що вони будуть воювати «з жидо-більшовицькими ордами». До речі, про незалежність України ні в одному нацистському агітаційному матеріалі мова не йшла.

Це повністю підтверджують нацистські плакати, надруковані у той час, із закликами вступати до лав дивізії. Ні на одному з них немає слів «Україна» або «Незалежна Україна».

Головним табором, де проходило навчання вояків, був стаціонарний військовий табір в Нойгаммері (Сілезія).

Слід особливо відзначити, що, на думку тих же німців, людський матеріал з добровольців був досить строкатий і не дуже якісний. Це були переважно юнаки з бідних селянських сімей, погано знайомі з дисципліною і відповідальністю. Частими були випадки візитів родичів з горілкою та продуктами. Лише жорсткі заходи допомогли німцям встановити дисципліну, і то не повністю. Дуже показовими були приклади, коли, зокрема, галичани не сприймали німецьку традицію носити штани на підтяжках. Потай вони носили ремені, які виготовляли із краденої упряжки для коней. Помічена ще така особливість: при надлишку рядового складу відчувалася гостра нестача кадрів для молодшого і середнього командного складу. Верхівку командування, як відомо, становили німецькі кадри.

Мали місце випадки дезертирства, переходу з дивізії в УПА. Треба сказати, що бандерівська УПА не вітала створення дивізії, але й не перешкоджала її формуванню, тому що цілі у всіх були однаковими: громити більшовиків.

Є ще один нюанс, що змушує замислитися. Так, націоналісти (зокрема, вояки УПА) стверджують, що від їх збройної боротьби з нацистами у німців буквально земля горіла під ногами. Німецькі ж автори навпаки вважають Галичину чи не найлояльнішим до нацистів окупованим регіоном.

У липні 1944 року дивізію було кинуто в котел під Бродами. У ній на той момент перебувало 346 офіцерів, 1131 унтер-офіцер, 13882 гренадера. Всього 152999 вояків. Як відомо, радянські війська розгромили німецьку армію під Бродами. Вціліло близько 3000 вояків дивізії.

Не будемо аналізувати весь «бойовий шлях» дивізії. Скажемо лише, що вона до останніх днів війни в Європі воювала на боці нацистської Німеччини. Однак на самому завершальному етапі бойових дій вона відійшла на територію, зайняту англійцями, і була інтернована. Саме тоді дивізія відмовилася від есесівських регалій і прийняла присягу «на вірність українському народу». Саме в самі останні дні війни, після того як німецький командир дивізії Фріц Фрайтаг впав у стан прострації і застрелився, командиром дивізії став колишній петлюрівський генерал Павло Шандрук. Змінивши колишня назва на «Першу українську дивізію», вона ніколи і ніде не порушила свою першу присягу на вірність Гітлеру.

Відзначимо також, що українські дивізійники, опинившись в таборі для інтернованих у околицях Ріміні (Італія) були відокремлені від німецьких воїнів. Через втручання Ватикану англійці змінили їх статус з військовополонених на «ворожий персонал, що здався». Здавалося б, дрібниця, але саме ця перекваліфікація дозволила не передати їх Радянському Союзу так, як це було зроблено у відношення колабораціоністів-росіян.

Так країни «вільного європейського демократичного цивілізований світу» врятували воїнів дивізії від покарання за співпрацю з нацистами. На сьогоднішній день жоден з військовослужбовців дивізії, що опинився на Заході, не був визнаний винним в судовому порядку. Після війни дивізійники мали цілком легальні свої організації спочатку в Мюнхені, потім у Нью-Йорку. У 60 - рр. ХХ ст. остаточно осіли в Канаді, де користувалися підтримкою на державному рівні.