Оновлення політикуму неминуче

В Україні старіння політичного класу вже набрало якихось гіпертрофованих форм. Найбільш наочним прикладом цього є самі перші особи держави — прем’єр-міністр, спікер парламенту і президент.

В Україні старіння політичного класу вже набрало якихось гіпертрофованих форм. Найбільш наочним прикладом цього є самі перші особи держави — прем’єр-міністр, спікер парламенту і президент. Азарову та Рибаку взагалі мало хто може скласти конкуренцію в політичному довгожительстві, оскільки вони перебували на високих і відповідальних посадах практично упродовж всіх останніх двадцяти років. І тепер, коли обом перевалило за 60, настав їх “зірковий час”. Віктор Янукович – також людина пенсійного віку.

Якщо подивитися на керівників обласних державних адміністрацій, то в своїй більшості це люди, яким від 40 до 50. Ще можна побачити молодих керівників районів або міст, проте це швидше виключення, аніж норма.

З такої картини вибивається хіба що низка молодих міністрів, яких пов’язують із “сім’єю”. Але за своїм мисленням вони недалеко пішли від представників старшої “школи”. Про це говорить і їхній шлях у політику, і їхні зв’язки, і головне — рішення, які вони ухвалюють. Анекдотичні випадки, як то призначення керівником Черкаської філармонії 23-річної студентки до уваги брати теж не будемо — коли на адміністративну посаду приходить чийсь протеже, то це лише дискредитує принцип омолодження влади.

В цілому ж, на превеликий жаль, в нашій державі тренд на підготовку молодих, професійних і чесних кадрів взагалі відсутній. Бюрократична машина побудована так, що вона проводить власну селекцію, не підпускаючи до себе тих, хто не захоче грати за її правилами.

Для того щоб змінити ситуацію, потрібна політична воля. Призначення на провідні посади молодих управлінців з хорошою освітою та знанням мов — це просто хрестоматійний приклад та необхідний елемент успішності реформ в будь-якій державі! На сьогоднішній день напевно є десятки і сотні тисяч молодих українців, які пройшли навчання у кращих університетах Європи та США, і чиї знання та, головним чином, мислення, вільне від старих стереотипів, знадобилися б Батьківщині. А у нас цьому опирається сама нинішня політична та адміністративна “еліта”, з її сталими правилами, поняттями та розцінками.

Проте я впевнений у тому, що прихід нового покоління політиків в Україні неминучий. Вже хоча б тому, що старі довели державу “до ручки”. Якщо оновлення не відбувається згори, то воно відбудеться знизу — через вибори, через тиск вулиці, через кризові явища, яких хотілося б усе ж таки уникнути.

Нам необхідно позбутися тих, хто сповідує принцип особистої відданості замість принципу відповідальності перед суспільством. Не можна вести Україну у ХХІ ст. з вантажем радянської свідомості в голові. Це мають робити ті, хто зростали у сучасних умовах, мають сучасні погляди, і розглядають державну службу не як шлях до особистого збагачення, а як спосіб власної самореалізації та розкриття потенціалу країни.

 Дмитро Войцех