Попереду кропіткий період одужання країни від Чорнобильських «опіків»

..Літо 86-го запам’яталося, бо вперше у своєму дитинстві я виїхав відпочивати за межі нашого села...

Двадцять сім літ минуло з того часу, коли світ пізнав всю повноту чорного болю. Ніч 26 квітня 1986 року змінила наше ставлення до ядерної енергетики, перевернувши з ніг на голову розуміння справжньої сутності так званого мирного атому. Життя, яким воно було до Чорнобиля, лишилося лише в спогадах. 1:23 – час вибуху – звучить, як початок відліку іншого буття. Але усе це сталося потім. З часом. З роками.

Через два дні після вибуху мені виповнилося одинадцять. Літо 86-го запам’яталося, бо вперше у своєму дитинстві я виїхав відпочивати за межі нашого села.  Тоді ми ще не усвідомлювали повноти трагедії, і не розуміли, що це – евакуація. Для когось тимчасова, але 200 тисяч чоловік того року втратили доступ до своїх рідних домівок. Їх  назавжди евакуювали із забруднених територій. За різними підрахунками, близько півмільйона зазнали ураження радіацією. 5 млн га земель стали непридатними для сільського господарства. Навколо станції було утворено 30-кілометрову заборонену зону, що стала білою плямою на мапі України.

Епіцентр ураження прийшовся на наш з вами, рідні поліщуки, край. Чорнобильський район, сотні населених пунктів перестали існували. Колись квітучі Іванківський і Поліський райони поринули у морок депресії. Ми зіштовхнулися із соціальною кризою, схожою за розмахом на часи Великої Вітчизняної війни.

Поряд із катастрофою завжди є місце героїзму. Я вклоняюся мужності тих пожежних та міліціонерів, які прибули на місце аварії першими, тим медикам, солдатам, науковцям, всім тим, кого із гордістю нині називаємо ліквідаторами. Велика шана тим республікам Радянського Союзу, які долучилися до блискавичної побудови міста Білого Ангела – Славутича. Люди вкотре продемонстрували, що здатні консолідуватися у важкий час.

На жаль, постчорнобильська проблема є настільки глобальною і всеосяжною, що вирішити не виходить вже майже три десятиріччя. Якщо питання побудови нового саркофагу над четвертим реактором ЧАЕС за останні два роки зрушено з місця завдяки допомозі міжнародного співтовариства, то «соціально-екомічні опіки Чорнобиля» ми змушені загоювати самотужки.

Тільки вдумайтеся у цифру - 2 мільйони 132 тисячі 257 осіб віднесені до постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Серед них майже 117 тисяч – це інваліди. Ще понад 462 тисячі – це потерпілі діти. В свою чергу, 243 тисячі чоловік – ліквідатори.

У 2013 році на соціальний захист «чорнобильців» за різними бюджетними програмами Мінсоцполітики, Мінфіну, Міністерства надзвичайних ситуацій, а також  з урахуванням витрат Пенсійного фонду, передбачено сумарно 11 мільярдів 170 мільйонів гривень. Це на 4,5 мільярди гривень або на 66,2 відсотка більше, ніж у 2009 році.

Чи покриває на сьогодні держава у повній мірі запит суспільства на чорнобильські компенсації? Із цим об’єктивно існують проблеми. Щорічно на реалізацію положень закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», потрібно 88 мільярдів гривень. Тобто сьогодні є фінансування лише 12,5% від потреби. Люди змушені добиватися правди у суді, звертаються по допомогу і до мене.

Також існує проблема економічного відновлення постраждалих районів, залучення інвестицій, створення нових робочих місць, забезпечення необхідної соціальної інфраструктури – шкіл, лікарень, закладів роздрібної торгівлі, місць для дозвілля.

Загалом, як кажуть, це величезний «букет хвороб», що вимагає довгого і кропіткого «лікування». Головне на сьогодні те, що у владі є розуміння проблеми, а також тактика і стратегія її вирішення. Держава у жодному разі не збирається кидати людей напризволяще.

Хочу побажати всім нам і нашим дітям передусім здоров’я. Уроки Чорнобиля ми не забудемо ніколи!