Гетсбі та лурманівський зелений вогник

Прем'єра та сприйняття нової картини База Лурмана означають лише одне - еру під знаком Гетсбі. Вона, у свою чергу,спокійно може перейти в голлівудську - під знаком Фіцджеральда.

  Допрем'єрна гетсбіманія, трейлери з синглами чи не всіх топових американських виконавців та занадто велика кількість інформації про стрічку - єдине, що зіграло не на руку екранізації роману "Великий Гетсбі" 2013 року. Власне, це ідеалізувало творіння австралійця База Лурмана в очах глядачів - від бездоганних уривків фільма очікували надреального результату. Музичних, ювелірних дизайнерських та кінематографічних шедеврів виявилось замало. Справа також в зарано розкритих картах. Ефект новинки однозначно посприяв би творцям картини, критики не встигли б проаналізувати всі нововведення режисера, а глядачі підхопити ідеї "як можна поєднати джаз та хіп-хоп" і " навіщо такій стрічці 3D". Проте, на мій погляд, без інновацій Лурмана фільм ні чим не відрізнявся б від рядової драми як екранізації 1974 та 2000 років, тобто як об'єкт мистецтва не вартував і копійки.

  "Великий Гетсбі" не схожий на американський блокбастер, де надлюдина з надможливостями вистрибує з вікна та оперує магічним жезлом. Не такий як і "Анна Кареніна" Джо Райта,  де головні герої та їх почет бігають за декораціями та між ними, що продукує бажання натиснути "стоп" та зупинити вакханалію. "Великий Гетсбі" - це кінематографічний шедевр, на який хочеться дивитися, розуміти та вловлювати деталі під час наступних переглядів.

  Баз Лурман та сценарист Крейг Пірс взяли за основу екранізації невідому версію роману "Трімальхіон", видану лише в 2000 році Кембриджським університетом. Вона темніша за фарбами, адже оповідач Нік Керревей не покидає щасливо Нью-Йорк, а доносить історію з психіатричної лікарні, куди потрапляє після, батько не приїжджає на похорон свого сина Джеймса Гетца, відомого як Джей Гетсбі, а лишає його безславно прощатися зі світом. Герої за першим варіантом роману не розкриваються до кінця, бо Фіцджеральд першочергово хоче показати втрачене покоління як ціле через його представників. У той же час "друже мій", "інтимні великі вечірки" та "човни, які відносить назад у минуле" в екранізації Лурмана  так само знаходять своє місце серед ефектних реплік, тому  різниця між чорновим та загальновідомим "Великим Гетсбі" помітна лише, якщо копати глибше.

  Помпезність та вбивчий антураж, у якому звинувачують режисера аж ніяк не бере гору над змістом. Стрічка ніби поділена на дві частини: вечірки та стан загального щастя й трагічний фінал з усіма наслідками. У першій Баз Лурман грає з усіма можливостями технологій, у другій - демонструє вміння потужного акторського складу. Таким чином, Moet, що ллється рікою, боа, гірлянди та раритетні авто вписуються у "гуляй-веселись" частину чи не найкраще. Разом з музикою, що б там не казали. Під супровід Jay Z, Will. I.Am та Fergie досягають вечіркового апогею гості Гетсбі, у той час як він слідкує за зеленим вогнем, одержує його людське втілення та зазнає фіаско під мелодії The XX, Lana del Rey та Florence+The Machine. Андерграундний джаз та такий же андерграундний хіп-хоп дозволяють минулому та сучасному поєднатись, утверджуючи думку про те, що кожна епоха має своє втрачене покоління.

  Психологічний каркас "Великого Гетсбі" тримається повністю на плечах касту під головуванням неперевершеного Леонардо ДіКапріо. Поява в кадрі екранного Джея Гетсбі вносить феєрію фраз, емоцій, та рухів, характерних американському нуворишу 20-х років. Фіцджеральд описував свого літературного мільйонера таким же - безнадійним романтиком з кримінальним минулим, екранне втілення якого, що очевидно, заслуговує на "Оскар".

  Керрі Малліган після появи на обкладинці американського “Vogue” в образі жахливо розмальованої ляльки Дейзі особливих надій не вселяла. Після "Драйву" я її теж чомусь не розгледіла. Нарешті, у "Великому Гетсбі" вона тотально здивувала як переконлива та сильна акторка. Перед нами справжня Дейзі Б'юкенен Фіцджеральда, духовно нікчемна особа, що у своїх почуттях абсолютно не розбирається, вагаючись між коханням та ввічливістю. Керрі Малліган прекрасно показала як, на перший погляд, впевнена та фатальна красуня перетворилася на істеричну й бездушну гостю пишних вечірок, за що їй естетичне "дякую".

  За допомогою Ніка Керревея остаточно відбіг від людини-павука до мовчазного спостерігача, який тяжко переживає долю свого кумира, і Тобі Магваєр. Він ніби друге "Я" Гетсбі, що намагається відштовхнути його від ідеї повернення минулого, але сам у ньому ковзає й натомість опиняється в психіатричній лікарні. Відсутність любовної лінії з Джордан Бейкер у виконанні Елізабет Дебікі говорить про псевдохарактер їх стосунків з Ніком та небажанні режисера їх возвеличувати, у чому, мислячи об'єктивно, немає особливої потреби.

  Джоел Едгертон яскраво влився в образ Тома Б'юкенена, випускника Єля та спортсмена, що говорить про сімейні цінності та актуальні світські речі, старанно ховаючись під ликом аристократа, душа якого насправді з дерева не злізла. Міртл Вілсон від нього в моралі далеко не пішла, проте це все, що про неї можна сказати, адже Айли Фішер було занадто мало та й закоренілий образ шопоголіка Ребекки Блумвуд постійно давав про себе знати.

 "Великий Гетсбі" - напрочуд стильна стрічка, що пропонує широке поле для роздумів та не засмічує кінопростір сльозами, зізнаннями й приземленим коханням. Режисер говорить натяками, не зраджуючи стилю Фіцджеральда, і порціонно подає глядачеві найкращу картинку, музику та акторів. Щодо мене, то я, як і Гетсбі, вірю в зелений вогник, світло визнання лурманівського творіння, та в те, що його човен ніколи не віднесе назад, у минуле.