Кручений павич, такий ще кручений

Без нього творче життя Білої Церкви було б неповноцінне

 75, 55, 50. Читач, який захоплюється читанням романів майстра карколомних пригод і зривання покровів із всесвітніх змов Дена Брауна, почне гадати, що це? Послідовність Фібоначчі або послідовність поліномів Чебишева? А може це код до сейфу в британському банку, де зберігаються скарби Полуботка, і відчинивши який, усі українці матимуть свою частку дзвінкої монети?

Ні. Ці числа символізують етапи в житті людини, носія більш цінних, ніж жовтий метал, скарбів, а саме – духовності й краси рідної мови та уміння за допомоги семи нот сплести музичний вінок. Йдеться про Анатолія Кульчицького, поета та композитора. 75 років з Дня народження, 55 – від початку творчої діяльності, 50 – саме стільки років Кульчицький проживає в Білій Церкві.

Без нього творче життя нашого міста було б неповноцінне. Це визнають як друзі Анатолія Івановича, так і його вороги (якщо їх не маєш, то значить і не жив). Добре, що перших набагато, катастрофічно для ворогів, більше. Про це свідчив і переповнений зал театру імені Саксаганського. На сцену виходило багато поважних людей, які щиро вітали Анатолія Кульчицького з ювілеями: люди із владних кабінетів вручали почесні грамоти та хрускотливі конверти, ті, кого Бог наділив талантом співати, виконували пісні ювіляра, поети дарували книги та присвячували Кульчицькому вірші. 

На відео: Іван Сухий,колекціонер унікальних гармонік,вітає А.Кульчицького з ювілеєм 

Час від часу Анатолій Іванович сам брав «у руку шашки». Його легендарний баян згадувало багато творчих особистостей міста.

В цьому особливість заслуженого працівника культури України Анатолія Кульчицького. У колі його спілкування знаходиться надзвичайно багато людей. Неодноразово доводилося бачити його фігуру, одягнену у традиційне довгополе, чорне пальто, на зупинках маршрутних таксі у Києві. Майже ніч, дощить, але цьому чоловіку не сидиться на місці. Він – дія, він – енергійність, він – велика працездатність. Мотається у столицю України, вирішує справи, реалізовує творчі плани.

 З його ім’ям пов’язані дві події, які мають і ще довго матимуть вплив на культурну діяльність Білої Церкви. Як чоловік з прізвищем Кульчицький заохотив віденців, а згодом і всю Центральну та Східну Європу до смакування кавою, так Анатолій Іванович долучає творчих людей, особливо молодь, до діяльності. Літературно-мистецькі премії ім. Нечуя-Левицького та Вінграновського тому є підтвердженням. А ще – безліч зустрічей: з школярами та студентами, інтелігенцією, трудовими колективами, людьми похилого віку. З усіма він зуміє налагодити контакт і знайти спільну мову, але при цьому завжди відстоюючи свої переконання.

Ще одна якість Анатолія Кульчицького – вдячність. Він вдячний долі, що вона звела його із багатьма видатними людьми. Про них він може говорити годинами. Але не так, що «…галантерейщик и кардинал! Мы спасём Францию!». Ні, з великою повагою, ба, навіть пієтетом, Кульчицький оповідає про Бориса Олійника, Миколу Вінграновського та інших. Вінграновський – то щасливі хвилини дружби та певний біль за сьогодення. Бо Анатолій Іванович робить багато для того, щоб творча спадщина поета, письменника та актора не забулася. Але у деяких питаннях його зусиль не вистачає – зокрема щодо встановлення пам’ятної дошки на будинку по вулиці Олеся Гончара, що у Києві.

Якось, повертаючись із творчого заходу для працівників районної бібліотечної системи, Анатолій Кульчицький сказав: «Завдяки музиці і я побував у багатьох країнах світу. Баян відкривав двері у владні кабінети і серця людей. Але для цього, ще треба докладати велику працездатність і цілеспрямованість. Жаль, не всі це розуміють і даремно витрачають безцінний час!» Тож хіба не варто дослухатися до мудрого слова і робити користь для людей, як Анатолій Кульчицький.