Б’ється у тісній «дєжурці» вогонь. Вогонь надії

Уявіть собі початок без­просвітної, як життя після дефолту, глупої ночі

Мала сцена театру Саксаганського – особливе місце для білоцерківських театралів. Так, тут глядача не вразять масштабними постановками чи грандіозними декораціями, але саме у оббитій чорною тканиною залі, як на негативі, дуже виразно проступають грані таланту артистів та режисерів. Саме тут люди дихають в унісон з героями вистав і немовби розчиняються у подіях, які відбуваються так близько, – простягни руку, і ти вже також стаєш дійовою особою подій.

Уявіть собі початок без­просвітної, як життя після дефолту, глупої ночі. У кімнаті «дєжуркі», на благенькому ліжку із продавленими пружинами та казенною, казарменою ковдрою, у засмальцьованому камуфляжі та інфантильно незашнурованих «берцах» лежить він – головний невдаха (за сумісництвом – головний герой). Неважко здогадатися, що у охоронці він пішов не за покликом серця (бо туди, як і в політику, йдуть колишні бізнесмени або бандити). Самотність і набридливі виклики по телефону мучать і душать його так, що доводиться діставати давно припасену пляшку горілки і заливати тугу. Зрештою герой допивається не до зелених рогатих тварюк, а до думки про суїцид, яку, вибачте за парадокс, починає втілювати у життя. І тут доля посилає у «дєжурку» Її…

Вона також має скелети у шафі, не дивлячись на показний оптимізм. Звичайно, після першого знайомства, цілком природного хамства і спроби неприродного кохання головний герой отримує доволі відчутний удар у найделікатніше місце. Це допомагає йому прочистити мізки, і починається катарсис. Остаточно герой приходить до тями і стає схожим на чоловіка після удару в груди…

Заінтриговані? Не думайте, що вистава, наче мультфільм про Вуді Вудпекера, побудована на ударах. Ні, Всеволод Шекіта і Анна Болдирєва зіграли людей, життя яких підійшло до межі, за якою не залишилося нічого. Хіба тоненька ниточка­ думка про долю їхніх маленьких діточок ще утримувала цих розчарованих людей на цьому грішному світі. Таких розбитих доль досить багато. Особливо, коли члени сімей розбігаються світом у пошуках заробітку чи легкої долі (чи просто фізичних розваг). Не всім випадає уміло вести бізнес. Герой Шекіти – дещо «мамійко». Він слухняно відповідає на мамині дзвінки і не менш слухняно вислуховує «вербальні конструкції» невірної дружини. Типовий продукт радянського виховання. Як писав геніальний Євгеній Шварц: «Нас так вчили!»

Вона ж, у виконанні Анни Болдирєвої, робить гарну міну при поганому житті, бо перейшла у стан «колишніх». Аж лячно зробилося, коли молода, симпатична і талановита Анна кинула щемливий погляд на мотузку, прив’язану до бантини. Вона теж на межі, але, на відміну від більшості пасивних українських чоловіків, ще побореться за своє щастя. Болдирєвій віриш і по ходу вистави вибудовуєш плани на майбутнє (обійшлося без стусана у груди).

Після прем’єри просимо Анна Болдирєву дати невеличке інтерв’ю:

– Роль непроста, психологічна. Вам важко було вживатися?

– Десь тяжко, десь щось від свого досвіду взяла, адже в житті теж бувають різні проблеми. Де в чому доводилось переступати, де в чому набувати, бо є такі речі в цій п’єсі, чого я в житті не відчувала. Було трохи складно: я людина легка, вільна, сама по собі. А тут потрібно було себе навантажити певними обставинами, проблемами, які бувають у жінки. Будь­-яка роль нелегко дається.

– Який фінал цієї історії ви б хотіли для своєї героїні? Щоб вона залишилась з Іваном, чи щоб дала йому імпульс для нового життя?

– Моя думка тут двояка. Більше схиляюсь до того, щоб лишитись з Іваном.

– Пацієнт не безнадійний?

– Так, (сміється), і це було доведено! Ми спробували зробити так, щоб глядач вигадав для себе другу серію… От ви задали це питання, значить – додумали фінал. От так і решта глядачів нехай створюють свої уявлення про розвиток подій між героями після фінальної сцени. Але думаю, що швидше за все, вони б залишилися разом.