Світло незгасної «зірки» Євгена Потоцького

Адже зв’язок не перервався – його пісні досі живі й користуються популярністю

Найкращим пам’ятником для творчої людини є довга згадка про її талант. Пам'ять про архітекторів застигла у камені спроектованих будинків, поетів та письменників – у книгах, а якщо до таланту поета додати й музичне обдарування – то у піснях. А ще у серцях людей, які пам’ятають про Божий дар непересічної особи.

Саме так можна охарактеризувати подію, яка щороку відбувається 14 червня. У цей день помер композитор, поет, співак, музикант Євген Потоцький. Спека надворі чи дощ, збираються біля могили друзі музиканта. Стоять, дивляться на обличчя, вигравіруване на чорному граніті й згадують усе, що пов’язувало їх з Євгеном. Адже зв’язок не перервався – його пісні досі живі й користуються популярністю у Інтернеті. Люди, прослухавши композиції «Странніков», не вірять, що їх могли створити саме у невеликому місті над Россю і пишуть захоплені відгуки у коментарях.

«Голос Євгена був неповторним, - говорить його товариш і продюсер гурту «Странники» Олег Вихристюк. – Він легко брав кілька октав. А ще він був справжнім фанатом музики, бо коли люди купували собі квартири і машини, він усі заощадження витрачав на придбання якісних музичних інструментів. Пригадую, якось наприкінці 80-х у Білу Церкву приїхав шведський рок-гурт і ми влаштували свого роду «музичний ринг». Це відбувалося у палаці культури заводу ГТВ. Були обрані неупереджені судді, крім того на заводі, у інженера по техніці безпеки праці, ми роздобули апарат для вимірювання шуму у виробничих приміщеннях і після кожного раунду робили заміри гучності аплодисментів та захоплених вигуків. За набраними балами перемогу здобули «Странники». Музиканти змагалися у якості та вправності гри на музичних інструментах: клавішах, ритм- і соло гітарах, барабанах. Усе відбувалося дружньо, а шведи щиро висловлювали захоплення Потоцькому.»

Одним із рушіїв традиційних зустрічей старих друзів-музикантів завжди був гітарист гурту «Странники» Ігор Губрій, який завжди тепло відзивається про Євгена: «Ми вп’яте будемо не тільки збиратися біля могили Потоцького, але й влаштовувати так званий сейшн. Я віддаю належне Євгену, який навчив мене по-справжньому грати і довірив місце у колективі. Думаю, що мине ще рік-другий і ми зможемо організувати фестиваль імені Потоцького. Його музику добре знають, багато хто її грає на досить пристойному рівні й пісні Євгена набувають усе більшої популярності. На сьогоднішній день більш яскравого музиканта у нашому місті не було. Нам вже пропонують сприяння і надають приміщення, але ми поки що «скромнічаємо». Пограти на наших зібраннях приходить до п’ятдесяти чоловік – лише музиканти. Але вже відчуваю, що можемо зробити фестиваль і заснувати премію його імені – все в наших руках. А якби довелося ставити Євгену Потоцькому пам’ятник, то я проведу асоціацію з Висоцьким. Дехто критикує пам’ятник на могилі Володимира Семеновича і мені він теж не сподобався – маленький і все таке. Пам’ятник Потоцькому мав би бути більшим і обов’язково бюст. Ну, побачимо, може буде в наших рядах чоловік з достатком, яки би  допоміг нам матеріально, але ще ж треба поговорити із рідними. А пам’ятником нерукотворним є наші музичні зустрічі та, можливо, музичний фестиваль. Ми маємо показати нашим дітям, як треба відноситися до пам’яті та дружби і давати стимул наступним поколінням.»

А згодом у виробничому приміщенні, як самі музиканти називали його «ангаром», відбулася музична частина. Чесне слово, нехай не ображаються молоді музиканти, але те, як вони грають, не можна порівняти із майстерністю цих чоловіків. Звучали пісні Євгена Потоцького, західних рок-гуртів класичного «хеві-метал», а також композиції ВІА 70-80-х. У цих людей було сиве волосся, але молоді очі та серця. Хтось грає, хтось точить ляси і поступово ангар перетворюється на музично-козацький кіш: «Проходь, добрий чоловіче, грати вмієш? Ні? А хто такий Потоцький знаєш? Ну то проходь до гурту, та пригощайся юшкою та пивом!» Та незнайомців було обмаль, зібралися старі друзі. Було помічено кілька відомих у Білій Церкві та й Україні людей, зокрема, голова Київської обласної Спілки художників України Олександр Дмитренко, який приніс із собою гітару. А тим часом лунали спогади про події з юності: «…а пам’ятаєш, як ти торкнувся апаратури, а там напруга надцять вольт? – Та пам’ятаю, та живий же залишився!» 

Басист «Странников» Сергій Кожухов не тільки брав участь у сейшені, але і ділився спогадами про Потоцького: «Для того щоб написати просту музичну річ, потрібно небагато – знання композиції та теорії музики, так зараз пишуться більшість наших шлягерів. Пришов, подумав, написав. На все пішло 15 хвилин. Женя був не таким. Бувало прийдеш до нього додому – секвенсер грає два такти: «тигдим-тигдим», а він ходить. Сяде, вип’є чаю, о,запише ще два такти. У мене є багато друзів-зірок, зокрема пітерський композитор, який пише музику для Голівуду, то він охарактеризував Потоцького, як людину творчу і нестандартну – таких зараз мало. У Євгена була серйозна музика: якщо швидка композиція – то «драйвова»,  якщо – повільна – то бере за душу. Багато йому дало училище Глієра, а ще у нього був абсолютний слух, грав він «з ходу», нічого йому не потрібно було пояснювати. З ним було дуже легко грати. Талант Потоцького оцінили навіть всесвітньовідомі рокери з гурту «Nazareth». Послухавши його виступ соліст шотландців Ден Маккафферті заявив, що Євген ідеально підходить зі своїм вокалом до виконання їхніх пісень.»

Творчість Євгена Потоцького ще потребує опрацювання і фахової оцінки, але те, що він був неординарним музикантом – доконаний факт. Можливо, і справді наше місто спроможеться організувати рок-фестиваль на його честь, бо своєю творчістю цей музикант прославив Білу Церкву, і продовжує це робити по смерті, далеко за межами України.