Вагони везуть потяг

Люди на місцях впроваджують нові механізми втілення інфраструктурних чи соціальних проектів, не чекаючи початку державних реформ

В кожній проблемі є потенціал для відкриття та прориву. Днями я мала змогу переконатися в справедливості цієї аксіоми, відвідавши одну цікаву подію. Але все по порядку.

Ми – всі, хто тут живе і намагається користатися державними адміністративними послугами знаємо, що являє собою в цьому сенсі український державний апарат. Ну не виконує держава своїх функцій та обов’язків щодо власних громадян, як їй належить і все! Люди і країна існують в одній реальності, а держава, як інституція, в іншій. Про це люди знають з власного досвіду, про це багато пишуть і говорять, завдяки чому відбулася важлива метаморфоза у людській свідомості. Вона полягає в тому, що оскільки державі, а вірніше можновладцям, що представляють владу в державі, вже багато років або начхати на людей, або вони просто не компетентні, або їм заважає політична війна, то люди поступово прокидаються від пострадянського патерналістичного світогляду і соціально дорослішають, як ті діти, що рано залишилися без нагляду.

Люди якраз протягом останніх років нарешті зрозуміли, що якщо не живе поблизу хтось з отих пресловутих НИХ, що їздять у супроводі кортежів з мигалками, то не прийде до нас у село велика і могутня рука, не зробить вона нам дороги, водогін чи вивіз сміття. І якщо ми не хочемо сконати в даремному чеканні, то мусимо самі об’єднуватися і шукати шляхи вирішення наших проблем. І ця метаморфоза, при всій несприятливості обставин, має надзвичайний потенціал. Фактично „завдяки” самоусуненню держави від турботи про своїх громадян, від структурних реформ, українці, історично навчені виживати поодинці, еволюціонють. Нарешті вони об’єднуються задля вирішення тих проблем, які  самотужки вирішити неможливо. Тобто, істинне, справжнє самоврядування пробиває собі дорогу, як трава крізь асфальт і саме воно, міцніючи та розливаючись все ширше від села до села, від району до району рано чи пізно стане основою нової України. Такою, про яку ми мріяли протягом 20 років.

Цей на диво оптімістичний висновок я можу проілюструвати цікавим прикладом. Ще у 2005 році за часів Ющенка вчергове піднявши тему необхідності більш ефективної держави - децентралізованої, демократичної з міцним самоврядуванням – було вирішено звернутися до Швейцарської Конфедерації  по допомогу. Саме ця невелика країна, з високим рівнем добробуту є яскравим прикладом торжества місцевої прямої демократії, тож її досвід було вирішено прищепити у нас. Що означає цей досвід в практичному сенсі? Наприклад, в певному населенному пункті за зиму зіпсувалося шляхове покриття. Його треба швидко і якісно відновити. В централізованій країні в місцевому бюджеті на це немає чи бракує грошей, чи не виділено, хоча мало би бути виділено і т.п., а державний автодор відмовляється, бо це населенний пункт, а не магістральне шосе. Та і якби було навіть магістральне шосе, то не в цьому році і т.п. В децентралізованій країні приблизно-схематично це виглядає так: сама громада збирається і оперативно вирішує питання. Поки дірки на дорозі ще маленькі,  місцеве комунальне підприємство чи обслуговуючий кооператив власними моживостями чи наймаючи підрядника, фінансує роботи з кількох джерел (громада, місцевий бюджет, можливо місцевий бізнес) і  лаштує дорогу.

Отже - повертаюся до теми - Швейцарія погодилася допомогти досвідом і коштами , відтак у 2007 році запрацював  швейцарсько-український  проект з назвою  „Підтримка децентралізації в Україні” - ДЕСПРО. З самого початку планувалося, що він слугуватиме справі реформи місцевого самоврядування і децентралізації, співпрацюючи на рівні держави з Мінрегіонбудом, Кабміном та ВР у створенні відповідної нормативної бази. Водночас, на рівні громад, всього у двох пілотних регіонах,  лише в деяких обраних районах за сприяння проекту пілотувалися б механізми надання якісних публичних послуг на рівні громад якраз через , так звані,  органи самоорганізації населення. Для того, аби краще мобілізувати людей, треба було обрати якусь ну дуже нагальну проблему чи потребу навколо якої вони б точно згуртувалися, навчилися це робити, як це роблять громадяни  в Швейцарії. Таку проблему було обрано і нею виявилося постачання питної води на селі, без якої як відомо ні туди, ні сюди, особливо в тих місцевостях, де нема змоги робити окремі скважини чи колодязі через залягання води занадто глибоко. 

За задумом, поки запускалася б реформа територіально-адміністративного устрою та місцевого самоврядування, що залишала б місцевим бюджетам більше коштів та повноважень, пілотовані в окремих громадах механізми надання послуг на рівні громади були би інституціоналізовані тобто прописані, а потім використані вже офіційно по всій Україні, як новий пореформенний механізм роботи місцевого самоврядування. Одночасно тисячі держслужбовців мали би навчитися працювати по-новому з новими підходами. Ох і зажили б ми тоді!

Але Українські реалії внесли свої корективи. З 2007 по 2013 роки системних реформ так і не відбулося. Політична турбулентність, зміна кадрових команд у  державних структурах таки зробили свою справу. Але проект ДЕСПРО пристосовувався до цих автентично-вітчизянних умов, як міг і продовжував працювати з громадами, керівництвом районів та областей, які зрозуміли дуже швидко який саме шанс ім надано. Керівник проекту Оксана Гарнець, яка має величезний досвід роботи з громадами не тільки в межах даного проекту поділилася власним спостереженням щодо еволюції та динаміки громадянської активності за останні десять років: „ Якщо раніше людей треба було витягати з цієї пострадянської патерналістської шкаралупи і переконувати їх в доцільності самоврядних кроків на їхню ж користь, то тепер достатьньо лише невеликого поштовху у вигляді чітко сформульованої  певної можливості. І все це якраз на тлі зневіри у тому, що „хтось” буде робити це для них, чи тим більше за них”.

Звичайні сільські люди, що відчули свою спроможність вирішувати такі складні питання, як водогін, та не просто водогін, а ще й з документами, введений в експлуатацію, обслуговуваний, стали буквально іншими людьми. Для них нині, після отримання досвіду з водогоном стало цілком доступним і звичним вирішити скажімо проблему освітлення чи дитячого майданчика, чи інше питання, яке безпосередньо впливає на якість життя. І це все за умов все ще не дуже сприятливого нормативно-правового поля. 

Йшли роки, до проекту стукалися нові райони в пілотних областях, крім водопостачання проект взявся ще за механізм комплексного поводження з твердими побутовими відходами. У 2010 році до Вінницької області та Криму додалася Сумська область, а з   2013 ще дві – Дніпропетровська та Івано-Франківська. За неповних шість років громади реалізували 78 місцевих проектів водопостачання. Якісну питну воду отримали 16 тис домогосподарств – а це 40 тисяч мешканців. Але найголовніше, що громади практично наполовину профінансували ці проекти. Приблизно 17 відсотків коштів  виділили місцеві бюджети. Тобто, швейцарські гроші в даному випадку не були вирішальними. Головний внесок – це „ноу-хау”, сам механізм такої роботи, що включає різні питання від залучення коштів з декількох джерел, методику самоорганізації населення, соціальної мобілізації людей, до юридичних форм обслуговування та сталого існування того, що збудовано. І головне, що досвід проекту знайдено можливість поширювати не тільки безпосередньо через реалізацію проектів в громадах, а й через книжки, посбники та інтернет. Причому різними шляхами: для державних службовців та посадовців місцевого самоврядування через відповідні навчальні та інші інституції – Національну академію держуправління при Президентові України та Державний фонд сприяння місцевому самоврядуванню. Фактично, десятки тисяч людей по всій Україні готові працювати по-новому, оперативно та економно вирішуючи пролеми громад там, де вони виникають. Скажу більше – і працюють, і вирішують не дочекавшись фіскальної децентралізації та інших реформ. Це схоже на вагони, що тягнуть за собою потяг, якому ніяк не вдається завестися.

 На презентації вже третьої за ліком фази діяльності ДЕСПРО з 2013 по 2017 рік, яка відбулася днями, 2 липня, виступала офіційний представник Мінрегіонбуду- партнера проекту. Вона зазначила, що в плані на 2013 рік Міністерство запланувало внести до Верховної Ради законопроекти щодо реформи місцевого самоврядування і запропонувала вносити пропозиції щодо концепції цієї реформи. Багатьох присутніх не полишало відчуття дежавю, а присутній на презентації колишній заступник Міністра регіонального розвитку та будівництва, а нині голова ГО „Інститут громадянського суспільства” Анатолій Ткачук одразу ж відреагував у фейсбуці так : „  Швейцарія зараз чи не єдина, яка продовжує підтримку реформи місцевого самоврядування в Україні. Саме завдяки їхній підтримці розроблено усі законопроекти, потрібні для цього. Проте представник Мінрегіону знову повторив про завдання розробити проекти, які готові уже понад 2 роки, які були в Нацплані дій на 2011,2012, 2013 роки, в посланнях Президента 2011,2012, але руху жодного.”

Тобто не тільки у мене складається враження, що в даному випадку реформи в Україні потрібні українцям і державі Швейцарія. А державі Україна, здається, не до того. Тим часом, люди на місцях продовжують вчитися жити і працювати по іншому. І цілком можливо настане такий момент, коли державну надбудову в такому вигляді, якою вона є зараз здоровий регіональний організм скине, як зміїну шкіру. Тихо, природньо і безболісно. Дай боже!