ПРО ПОЛІТИКУ

ессе про нас

Можна по-різному ставитися до людей. Але є одна істина: до їхніх політичних поглядів – так, саме поглядів – треба ставитися толерантно. Щоб не зачіпати тих струн душі, котрі в кожного з нас відповідають за честь, совість, правду, почуття власної гідності і співчуття… Які, до біса, політичні «переконання»? В кого? Чи взагалі можна переконати в чомусь людину, яка відстоює інтереси, скажімо, партії «Х», тому що має зиск саме завдяки членству в ній? Чи навпаки, фінансується партією «Y» і благополучно працює на її благо за оте фінансування? Або вдає з себе опозиціореволюціонера, «відкрито й чесно» виступаючи «проти» завдяки матеріально-грошовій допомозі партії «Z»… Ото й усе. Чого б це, питається. я почав писати про це тут? Справа не в політиці. Ми живемо поза нею, хоча щось-таки політичного в нашому існуванні є – хоча б тому, що всі ми є потенційним електоратом, тобто виборцями. Або тому, що всі ви, шановні читачі, ви всі – також виборці… І хочемо ми того чи ні, а в політиці беремо участь хоча б тому, що живемо за наслідками отої політики, яка починається з виборів до сільради, а закінчується обранням чергового президента держави. Кого і як ми обираємо, про що потім жалкуємо – говорити не варто. Хоча б тому, що кожного разу нічому не вчимося – отака віслюча впертість… Прости нас, Боже, і за те, що просимо, і за те, що отримуємо.

Але про що це я? Може, не так вже й важливо, які в тебе політичні погляди (не переконання!). Може, насправді важливо вважати себе самого патріотом рідної землі і при цьому щиро вірити в те, що хтось має право думати не так, як ти?

«Люблю яблука, Лондон і тюльпани», – сказала якось слова героїня одного з моїх матеріалів. Цікаве поєднання, чи не так? Буквально наступного дня один молодик з групи студентів, які активно обговорювали щось, на вищезгадану кимось із них оту фразу про Лондон і яблука на повному серйозі відповів, знизуючи плечима: «А я люблю борщ, чорнобривці та Україну».

І це в кожному з нас перемогти нереально.

Андрій Кісельов