Що я знаю про Волинь?

Напевне, більше, аніж більшість українців, і менше, аніж більшість поляків.

Вперше я це почула в якомусь далекому дитинстві. Тоді мені пояснили, що там знищили цілі польські села. Потім додали, що це була відповідь на польську пацифікацію. Більше я нічого не запитувала. Що таке пацифікація, я дізналася пізніше. Я довго не розуміла слова «креси», і чому вони нас так називають. Потім в моєму лексиконі появилося поняття «повернуті землі».  Це ті, які Польща отримала після другої світової війни як «компенсацію» за втрачені «креси». Так до мене дійшло, що все це має якийсь компенсаторний зміст, а те, як зміщувалися польсько-українські кордони, якимось чином пов’язане з польсько-німецькими. У своїх розмірковуваннях я дійшла до франко-німецьких відносин і подумала, що ця тема варта диплому.

Бандеру я ніколи героєм не вважала, але колись прочитала якісь записи з судового процесу. Здається, це був журнал «Дзвін». Я тоді подумала, що крути-не-крути, а щось в тій постаті є. Це я до того, що відмовитися від героїзації ОУН-УПА мені в Польщі було нескладно. Тим більше, що я почала читати Гельмута Джеймса фон Мольтке. Якщо коротко – то він був з тих німців, яким не подобалася війна, і які планували мир. Його стратили, які і тих, хто планував замах на Гітлера. У 1989 році у маєтку родини Мольтке, де зустрічалася інтелектуальна опозиція, заснували польсько-німецький молодіжний центр, який відкрили месою поєднання за участі глав двох держав. Так закінчився довгий холодний конфлікт у справі визнання кордонів і вияснень, хто кого окупував. Закінчився взаємними вибаченнями і спільною молитвою. І забули, що навіть Аденауер казав, що німцям потрібні їхні землі назад, а поляки нехай забирають свої Волинь і Галичину. Німці довго не розуміли, що там з тими польсько-українськими конфліктами, і ніколи їх це не обходило. Їм допоміг це зробити Брежнєв – «політика розрядки» закінчилася відомою всім нормою про непорушність кордонів. Там в бібліотеці я це все читала і потім написала диплом.

Довгий час у польській та й українській публіцистиці траплялися сюжети про необхідність подібної схеми, яка б вкладалася в гуманітарну політику. В обох країнах ці обговорення носили доволі маргінальний характер і досить швидко мені надоїли. І навіть оптимістична, мало не фанатична, віра Бжезінського про включення України у процес історичного примирення з наслідуванням польсько-німецького мене якось не вражала. Хоча тоді, коли Бжезінський це говорив, він справді в це вірив. У нього світилися очі і речення були складними, логічними і зрозумілими. Для мене це тоді було дуже важливо – я сиділа в перекладацькій кабіні і заробляла свої сто доларів від американського уряду. Потім, коли почався фуршет і я вийшла на люди, Бжезінський далі був оптимістичним. Тільки мені здалося, що всім решта було все рівно. Я забрала свої сто доларів і пішла дописувати диплом.

 Потім були ще зустрічі якісь розмови, виникали польсько-українські платформи, форуми і фундації. Вони займалися всім підряд, тільки не історичним примиренням. Чомусь всі легко повірили, що життя з амнезією простіше, і весь час тараторили, що все треба забути, і тоді ми заживемо разом в дружній європейській сім'ї. Чомусь у цей час мені почало здаватися, що Шухевич був крутішим, аніж Бандера. Я тоді підробляла асистентом у одному німецькому документальному фільмі «Війна після війни». Режисер пробував провести паралелі між повоєнною партизанщиною в країнах Балтії, Україні і Греції. Це було справді цікаво. Там ще було інтерв’ю з секретаркою Шухевича, вона розповідала про його реакцію на Волинську різанину. За її словами, Шухевич отримував інформацію з Волині і не знав, як на це вплинути. І він визнавав, що не в силі змінити людей. Сьогодні я побачила польську Інтенрет-листівку, в якій йому приписуються зовсім протилежні слова. І я подумала, що добре, що мій диплом десь там пилиться на кафедрі, або зданий в макулатуру, або його переписали на інші дипломи.