"БИДЛО – ЦЕ МИ…"

Написано ще у 2009 році, але, на превеликий жаль, не втратило актуальності й нині. Про безперспективність пошуків винних та необхідність починати з себе "талановитих, чесних, порядних, розумних..."

Насамперед, треба сказати, що ми українці й досі перебуваємо у стані дивовижної самозакоханості, дивимося у дзеркало і наче папуга повторюємо: "Всі люди як люди, а ми красиві наче боги!" У нас все не так як у інших, ми не такі, у нас особлива історична доля, своєрідна вдача і, відповідно, свій шлях, свій "нрав і права". Одним словом, ми особливі. Ми виокремлюємося всім, взяти хоча б "комплекс неповноцінності". Лише ледачі не говорили про нього, і хоч би хтось задумався над питанням, як комплекс неповноцінності може поєднуватися з дивовижним українським інфантильним нарцисизмом. Та нема у нас ніякого комплексу неповноцінності. Лишіться того роверу. Неповноцінність є, а комплексу нема. Ми давно не комплексуємо щодо поганих доріг, занедбаних будинків, безпритульних дітей, покинутих батьків, бруду на вулицях, українських сексуальних рабинь, дитячої порнографії made in Ukraine, криміналітету, орфографічних помилок "проФФесури", нескінчених поразок, ідіотів та педофілів при владі, власної безкультурності, неосвіченості тощо. Ми вперто дивимося на себе крізь рожеві окуляри й не хочемо помічати своєї неповноцінності. У крайньому разі, ми пишаємося нею. Ми "тащімось" від неї! Останнє від чого ми ладні відмовитися – це від своєї неповноцінності.

Між тим, лише усвідомивши своє незнання, можна почати вчитися, лише осягнувши власну слабкість, можна почати тренуватися, щоб стати сильнішим, лише зрозумівши, що потребуєш лікування, можна розпочати шлях до одужання. Але ж ми і сьогодні ладні перегризти горлянку будь-кому, хто наважиться поставити "образливий" діагноз нам і нашому часові. Ні, попри остогидлий плач Ярославни, що вічно бідкається на власну долю, ми цілком щасливо існуємо у королівстві викривлених дзеркал. Яскравим прикладом у цьому контексті може бути винятково українська реклама, на якій людина, тримаючи у руці слуховий апарат, радісно заявляє: "У мене чудовий слух!" Ми прекрасні! Ми розумні! Ми найкращі! "Шахтар" – чемпіон!

Ми не хочемо нести відповідальність. Кожен із нас впевнений у тому, що він особисто ні в чому невинний. Це вони, бидло, злочинці, хабарники, а я ні – "я нє такая, я жду трамвая". Це натовці, америкоси, москалі, бандерлоги – хто-завгодно тільки не ми – загадили нашу країну. Це вони крадуть, вбивають, ґвалтують, беруть хабарі, порушують правила дорожнього руху. Це вони зруйнували парки, закрили спортшколи, розікрали бібліотеки. Це вони принесли нам алкоголізм, СНІД, венеричні хвороби. ЦЕ ВОНИ! А де в цей час були ми?

Ми їдемо у тролейбусі дивимося один на одного і думаємо: "Яке ж все-таки бидло цей український народ" – і навіть не замислюємося, що іншого бидла крім нас у цьому тролейбусі просто нема. В цій державі крім нас нема іншого бидла.  Бидло – це ми! Це не мажори залили наші дороги кров‘ю, це не народні депутати здали на брухт футбольні ворота зі шкільного поля, це не олігархи випивають мільйони літрів алкоголю й, уподібнюючись тваринам, обльовують Майдан Незалежності, це не президент НАН України змушує молодих науковців переписувати чужі дисертації; це не прибульці знімають на камеру мобільного телефону групове зґвалтування… Все це роблять не вони. Все це робимо ми. Отже, основна проблема не в тому, що вони такі, проблема в тому, що вони плоть від нашої плоті, кров від нашої крові. У стані ерекції їхні члени наповнюються не блакитною кров‘ю і, навіть не жовто-блакитною. Їхня кров червона, така сама, як наша. Рікі-тікі-таві, ми з ними однієї крові. Ми такі самі. Може навіть ще гірші. Нічого не зміниться, поки не змінимося ми, а для цього треба краплю за краплею вичавлювати з себе хохла, вибачте, – раба.

Без сумніву, риба гниє з голови, безперечно, державотворці, пиката шляхта, бандюки, які стали олігархами та всіляка інша ясновельможна гидь є злочинцями, самозакоханими негідниками, недорікуватими дурнями, безпардонними нахабами, пихатими хамами. Але хіба це не ми співаємо їм осанну, сподіваючись одержати недоїдки з панського столу? Хіба не ми танцюємо стриптиз під їхню дудку? Хіба не ми мовчимо на знак згоди і сором‘язливо відводимо очі, коли нам плюють в обличчя?

Словом, якщо нинішня українська держава злочинна (а вона безперечно злочинна), тоді всі ми співучасники злочину. Звісно, у кожного своя міра провини і кожен особисто відповідатиме за свої вчинки перед праведним судом: може божим, а може історії, але час звільнитися від наївних сподівань перекваліфікуватися зі співучасника злочину на суддю. Схаменімось, будьмо люди, бо лихо нам буде… 

Валентин КорніЙОвич "Короткі нариси з історії філософії Сходу в анекдотах. Українсько-психоаналітичний контекст".