Чим пахнуть кулуари Верховної Ради?

Думати, що в парламентських кулуарах літає дух реформ і панує атмосфера майбутніх змін так само смішно і наївно, як вірити в Діда Мороза.

Якщо ви ще й досі вважаєте, що Верховна Рада – це місце, де кожен, від депутата до охоронця, натхненний ідеєю реформації країни, -  ви перебуваєте на тій самій стадії емоційної ейфорії, на якій ще зовсім недавно перебувала я. В принципі, нічого страшного в цьому не має.  Ваша хвороба виліковна, і зовсім скоро симптоми наївності, поступово почнуть проходити. (Згадую, як декілька місяців тому, фотографуючись в сесійній залі, коментувала отримані фото в соціальних мережах типу «в святая святих політики». Ех, добра, наївна дівчинка!).

Звичайно, Конституція України називає Верховну Раду єдиним законодавчим органом, але це зовсім не означає, що мета діяльності того органу окрилена благородним бажанням змінити світ, подбати про добробут населення та досягнути якісних покращень життя громадян (справжніх покращень, не таких, до яких звикли пересічні українці). Думати, що в парламентських кулуарах літає дух реформ і панує атмосфера майбутніх змін так само смішно і наївно, як  вірити в Діда Мороза. Звичайно, це не означає, що в нього вірити не можна. Можна, але від того він не перестає бути міфом. Гарним, таким правдивим, але все-таки міфом.

Так само,  як і ідея якісних змін в українському суспільстві через вдосконалення вітчизняного законодавства. Наприклад, сьогодні. Народні депутати майже годину розглядали конвенцію про захист тварин, на право і на ліво збентеженими голосами цитуючи висловлювання відомих людей про необхідність дбайливого ставлення до нещасних тваринок. Блаженні обличчя нардепів світились від доброти і любові до братів наших менших так, ніби вони виголошують Нагорну проповідь. Проте, коли дійшла черга  до прийняття Постанови про мараторій на закриття загальноосвітніх навчальних закладів, у тих самих нардепів і рука не здригнулася, вони і оком не моргнули, а лише холоднокровним натисканням «проти» вирішили долю тисяч навчальних закладів і дітей, які тепер не зможуть отримати освіту в них.

Тож  всі гучні вислови і обіцянки це не більше ніж дешевий фарс, така собі «політична міфологія». Міфи Древньої Греції просто відпочивають в порівнянні з тими, якими нас часто-густо намагаються годувати парламентарі. Але, ладно хоча б парламентарі. Робота в них така – ніяк без популізму. Але ж до штучного роздмухування власної персони вдається більшість з тих, хто хоча б раз потрапляє в кулуари ВРУ. (Можливо, там літає якийсь непомітний вірус пихатості , який вражає кожного, хто тільки переступає поріг парламенту?)  Чоловіки (я зараз не про депутатів) ходять з таким напускним виглядом пихатості і діловитості, ніби вони учасники Саміту ООН і з хвилини на хвилину почнуть вирішувати глобальні світові проблеми, на кшталт  подолання бідності в країнах Африки. І подумаєш, що ці чоловіки н-і-ч-о-г-і-с-і-н-ь-к-о тут не вирішують. Головне – створити враження. Як-то кажуть «хароший понт дароже дєнєг». Жінки не заморочуються діловим виглядом, і просто з неприхованим задоволенням від зовнішнього вигляду власної персони «носять» себе по кулуарах. Спочатку за годинниковою стрілкою, а коли починає крутитись голова – проти. (Якщо ви думаєте, що я жартую чи перебільшую, ви просто не були свідком тих картин, яких була я).  Складається враження, що для декого  парламент – остання надія ствердитися в собі і, як-то кажуть: на людей подивитись, і себе показать. І показують на всю котушку. Хтось демонструє наряди, хтось годинники і сумочки, хтось хизується останніми моделями телефонів і гаджетів. Дехто жадібними поглядами показує, що дружини і коханки йому явно замало, а дехто, не переймаючись питаннями моралі (тут такі сентименти  не в тренді) у відповідь так само поглядом погоджується розрадити бідолаху на дозвіллі. Щодня одне й те саме. Нічого не міняється. Міняються лише краватки, сукні та колір засмаги після відпусток. А суть лишається незмінною. А мало б навпаки! Думається, що люди, які потрапили у Вищу Лігу мали б опікуватися (хоча б трішки) і народними інтересами, а не тільки власними. Хтось шукає роботу, хтось просто грошей  (тут є легкі способи їх і без роботи отримати, головне - не бути заангажованим моральними сентиментами), хтось шукає кохання, чи точніше коханку. Бо в місці, де кожен хоче використати кожного, кохання не живе. Дешеві лозунги на дорогих рекламах. Дешеві люди в дорогих піджаках. Дешеві цінності під тонами дорогого макіяжу. Парфуми пахнуть, душі тхнуть. Улесливі посмішки челяді з’являються лише при вигляді господаря. Посміхатися простим смертним – правило дурного тону. І як тут не згадати Ліну Костенко, яка так влучно сказала: «Людям позакладало не те що вуха, людям позакладало душі». І почуваєш себе тут зі своїм непереборним бажанням змінити світ, як Анна Карєніна в театрі. Тому що твоє бажання не актуальне. В джунглях діють інші правила. І за усим цим з картини «Державотворення» спостерігає Т. Шевченко, який колись так  точно сказав: «Оглухли. Не чують. Кайданами міняються. Правдою торгують». Те, що мало бути засобом, стало ціллю. Речі, якими ми мали володіти, почали володіти нами. А такі поняття, як совість, правда, честь і гідність стали розмінною монетою. І більшість готова їх продати, тільки перед тим обов’язково потурбується уточнити, яка ж  «цена вапроса», щоб не продешевить, не дай Боже, і не продать свою совість дешевше, ніж колега по фракції.

Звичайно, серед цього натовпу безсовісних осіб є чесні люди, які вбачають у владі не самоціль, а  спосіб впливати, змінювати, реформувати, поліпшувати. Але таких неодмінно постараються змаргіналізувати, наклеїти ярлик фашистів чи вилити купу іншої безтолкової ахінеї. Але нічого. Це тимчасово. Все одно правда сильніша, ніж тимчасово пануюче зло. І правда неодмінно переможе! Тільки давайте докладемо до цього зусиль!