Слобідська Україна

Слобожанщина - регіон, що утворився у XVII-XVIII ст. у прикордонні Московської держави, Речі Посполитої і Кримського ханства на теренах Дикого Поля.

За московського царя Олексія Михайловича з Право- і Лівобережної України, яка була тоді під польським урядом, переселилася велика кількість українців. Вони збудували багато міст, слобод, сіл і хуторів, які власне і склали з себе Слобідську Україну, або інакше – Слободські козацькі полки. Таких полків склалося п’ять: Харківський, Охтирський, Сумський, Ізюмський і Острогозький. Увесь цей край заселився за московською Бєлгородською лінією переважно мешканцями-українцями, хоч траплялися серед них і московські служилі люди.

Перше значне переселення народу з польської україни припадає на велику епоху в народному житті – Хмельниччину. У перші три роки народного повстання Богдана, за часи славних битв – Жовтоводської, Корсунської, Пилявецької й Зборовської, народ ще мав надію перемогти свого ворога і здобути волю, а може, й самостійність, і тому ніхто не йшов тоді в московські дикі степи. Але нещаслива Берестецька битва розвіяла всі надії, і у 1651р. ми бачимо перше велике переселення народу.  Друге переселення було у 1659р. в тяжкі часи Руїни. Люди кидали навіки свої оселі, рідний край, батьківщину, прочани палили свої хати і будівлі, щоб вони не залишалися в нащадок ворогам.

Велика кількість народу прийшла в Слобожанщину і з Гетьманщини, і з Лівобережжя та з Правобережжя. Таким чином населення Слобожанщини склалося з різних етнографічних подолів українського народу і через те, як воно звичайно буває, й українська мова тут утворилася не задніпрянська, не галицька, не чернігівська, а власна, місцева, немов середня між ними. Більше усього вона наближена до полтавської і київської мови.

 Велику роль в заселенні Слобідської України займали монастирі. Перше місце серед слободсько-українських монастирів мав Святогорський. Першу документальну звістку про монастир маємо у 1624р., коли ігумен Симеон з братією отримав царську грамоту у Бєлгороді. Це також натякає на перехід ченців з України під московську владу. До монастирів привозили ранених, їх там годували і утримували; туди приходили бранці з татарської неволі; там були старі, немічні й каліки; туди заходили вартові, українські козаки, служилі люди. Виходить, що монастир немов мав свою парафію. Монастирі узяли на себе обов’язок задовольняти релігійно-моральні потреби степового товариства, турботу про хворих і ранених.

Окрім українців, на Слобідській Україні було невеличке чужоземне заселення. Сюди переселялися волохи, калмики, серби, цигани і євреї. Взагалі чужоземне заселення у нас було невелике, але коштувало урядові й потім людям занадто дорого. Бо ці поселенці діставали великі особисті пільги за своє чужоземство і при цьому  нічого не робили на користь країни та її людності.

Соціальний устрій Слобожанщини був схожий до Гетьманщини. Слобожани принесли на нові місця основи свого національного життя – свої стародавні українські звичаї. Але коли у Гетьманщині дуже швидко почали виділятися соціальні стани, у козаки записувалися заможні, а біднота залишалася у поспільстві. Це ж саме було і у Слобожанщині. Деякі міста, як, наприклад Харків, зробилися центрами торгівлі та промислів, і тут було немало міщан та цехових, але значна частина слобожан залишалася у поспільстві, бо землеробами вони були колись і в своїй рідній країні. Головним станом були все ж таки козаки. Вони поділялися на виборних або компанійців, і на підпомічників. На початку XVIIIст. вийшов наказ набрати козаків-компанійців, а їм у допомогу підпомічників. Перші повинні були нести військову службу, а другі – допомагати їм грішми на покупку коней, харчів, амуніції, рушниць, одежі. Поспільство, як окремий стан у Слобожанщині, ми бачимо з самого початку її заселення. Часто поспільство селилося на землях державців і ставали їхніми підданими. Панами-державцями були, з одного боку, козацькі старшини, а з другого пізніше – російське та чужоземне дворянство. Великі зміни у житті козацького стану були зроблені царицею Анною і зовсім скасовані Катериною II. Коли козача служба була скасована, замість неї заведені були грошові відпрацювання на зразок тих, які відпрацьовувалися російськими станами. Козаків і підпомічників повернули у військових обивателів і обложили подушним. Таким чином завдяки реформі Катерини II зблизились два стани – козачий та посполитий, але не піддані піднялися до козачого стану, а козаки опустилися до підданих, бо й ті, і другі були обложені подушним, а щодо залежності, то піддані залежали від панів, а військові обивателі потрапили у залежність казни, тобто казенні обивателі, казенні посполиті, або піддані. Від реформувань цариці виграли тільки козацькі старшини, бо вони тоді перетворилися у російських дворян і отримували таку ж жалувану дворянську грамоту, як і російські дворяни. Отак склалися нові стани у колишній Слобожанщині після реформи Катерини II, яка скасувала старий її соціальний козацький устрій і ввела ті стани, які були у Росії.

Згадуючи історію Слобідської України варто звернутися до промислів, якими була багата ця земля. Головним промислом слобожан було землеробство. Ним займалися не тільки мешканці сіл, хуторів та слобод, а й міст і містечок. В городах вирощували огірки, редьку, буряки, моркву, капусту, ріпу, часник, горох, салат, кріп, пастернак, картоплю, також кавуни, дині, гарбузи. Заможніші жителі мали багаті хлібні запаси жита, пшениці, гречки, вівса, ячменю. Любили слобожани і садівництво, особливо яблуневі садки, грушові дерева, виноградники. Широко було розвинуте скотарство. Багато рогатої худоби привели з собою ще слобожани-переселенці. Вони привели з собою коней, волів, корів, овець, кіз і свиней. Більш заможні господарі займалися бджільництвом,  за допомогою якого отримували мед і віск. Але одним із найважливіших промислів слобожан було виробництво горілки. Виготовляли тоді горілку з борошна. Право вільно виробляти та продавати горілку мали всі ті з військових обивателів, які платили 95 коп. окладу.  У зв’язку з землеробством велике значення мав у економічному житті та господарстві млинарський промисел. Різного хліба збиралося багато і потрібно було молоти його на млинах. Через це будування млинів на річках почалося з початку самого поселення. Будували млини й пани-державці та монастирі. У лісних місцях мало велике значення здобування смоли та дьогтю. Доволі широко було розвинуте селітроварення. Цей промисел принесли з собою переселенці із Задніпрянщини, де він був широко розвинутий, бо селітра йшла на порох. Населення Слобідської України повинне було вести безупинну боротьбу з татарами і для цього йому потрібен був порох, а значить, і селітра. Щодо ремісників, то вони головним чином працювали для місцевих потреб, але деякі з ремесел мали ширше розповсюдження. Тоді була досить широко розвинена кустарно-реміснича праця, найбільш поширеними ремеслами були ткацтво, чоботарство, чинбарство, кравецтво, ковальство та гончарство. Окрім цього були ще гонтарі (ремісники, що покривали дах будівлі гонтою – кровельними матеріалами у вигляді дощечок), тертичники (пильщики дощок), римарі (ремісники, що займалися виготовленням шкіряного сільськогосподарського реманенту), шаповали (майстри, що виготовляли з вовни різне вбрання), сідельники (ремісники, що виготовляли сідла), склярі, бондарі, стельмахи (майстри, що виготовляли вози та сани). Матеріали для ремесла були місцеві, а не привозні. Всі, навіть найбідніші люди, як по містах, так і по селах, носили шкіряні чоботи, через те усюди були чинбарі та чоботарі. Вичиняли шкури кінські, волові, козлячі, овечі. Дуже широко у Харкові було розвинене коцарське ремесло, але згодом коци почали виходити з моди в інтелігенції і залишилися тільки на якийсь час у простих людей. Великі міста та містечка мали право влаштування ярмарків і вільного ярмаркового торгу. Через це почалася стрімко розвиватися торгівля, яка в Слобідській Україні почалася разом із заселенням. Сюди переселялися не тільки козаки і посполиті, але й міщани, які займалися торгівлею, особливо ярмарковою. Великі міста мали навіть магдебурзьку право, яке міцно підтримувало торгівельними пільгами українських міщан, але торгівлею займалися там і козаки (чумацький торг рибою). У 1779 р. у 4-х провінція Слобожанщини була 271 ярмарка. Усі ярмарки ділилися на великі, середні і малі. На великі ярмарки приїздила велика кількість купців з великоросійських міст, а також із інших країн. Вони більше усього купували товари гуртом. Сюди належало 4 харківських і 2 сумських ярмарки. На середніх ярмарках велася торгівля дрібницею, але на них привозили багато різноманітних товарів, як місцевого так і чужого виробу. На малих ярмарках торгували нашвидкуруч, і селяни,  і подавці поспішали з них на інші ярмарки.  Окрім ярмаркової торгівлі були ще й торжки-базари й постійна торгівля. У Харкові такі базари бували по понеділках та п’ятницях. Постійна велика торгівля у Харкові велася в Гостинному ряду. Там продавали галантерею, шерстяні, полотняні тканини, фарфор, мідні, залізні товари, чужоземні вина, рибу. Торгували і різним дріб’язком – городиною, одежею. Було серед купецтва трохи греків, волохів, німців, які більше всього торгували вином, бакалією. Міщани продавали горілку, мед, пиво, рибу, сіль, скуповуючи у селян залізо, ікру і солону рибу.

Отже, усі ці дані дають нам зрозуміти, наскільки цивілізованими та згуртованими були слобожани. Вони змогли опустілі землі перетворити у могутню губернію Російської імперії, при цьому підтримуючи тісний зв’язок із рідною землею, так як Слобожанщина – невід’ємна частина українського народу. І про це не варто забувати.