Харків - українське русифіковане місто

Місто, населення якого тепер так зросійщилося, що, мабуть, більшість його й не знає, що колись Харків був чисто українським, інтелігенція працювала над відродженням свого народу, його мови та культури

Харків - українське русифіковане місто

Місто, населення якого тепер так зросійщилося, що, мабуть, більшість його й не знає, що колись Харків був чисто українським, інтелігенція працювала над відродженням свого народу, його мови та культури.

            Харків був заснований у 1654р, саме тоді, як Богдан Хмельницький перейшов з усією Україною під московську «протекцію». Місто заснувала ватага українських переселенців на чолі із Іваном Каркачем. Українські переселенці з Задніпрянщини прийшли на дике поле і оселилися там, де річка Харків впадає в річку Лопань – на Харківському городищу, де колись, у домонгольську добу, у XII ст., був староруський, український город. Тут, у 1656р., харківці збудували земляну і дерев’яну  огорожу навкруги городища по своєму українському звичаю, щоб захистити себе від татар, але ця огорожа не сподобалася московському воєводі, який звелів зробити укріплення по московському зразку. Отак з самого спочатку у місті з’явилися дві влади і дві стихії культури – українська і російська.

Але у складі населення Харків був, можна сказати, чисто українським містом, бо сюди одразу явилася чимала кількість українців – 587 чол. козаків, а з жінками і дітьми це число зростає до 2000 чол. Вони з’єдналися в козацьке товариство, поділене на сотні і десятки, з отаманом, сотниками і десятниками. Науковцям пощастило розшукати в архіві список цих харківців – із нього видно, що це були чисті українці – Іваненко, Тимошенко, Єфименко, Гордієнко, Олексієнко, Мельник, Колесник, Коваль, Кушнір, Котляр, Швець, Ткач, Кравець, Журавель, Дудка, Стріха, Ломака, Тетеря, Сироїжка, Горобець і такі інші. Приходили більше всього з Правобережної України, особливо в тяжкі часи Руїни, також приходили і з Гетьманщини, і з інших місць Слобідської України, тому що Харків вабив до себе населення як полкове так і торгівельне. Мав тут своїх служилих великоросійських людей і московський центральний уряд, але їх було зовсім небагато. З 1670р. у Харкові уже спостерігається збільшення числа великоросіян.  Вони залишалися тут  для оборони міста від татар. Це переважно були діти боярської міської служби. Великоросійських служилих людей сюди посилав московський уряд не по їхній волі і без їхнього бажання, не для заселення міста, а для його оборони. Отже, справжніми постійними поселенцями Харкова були українці, які збудували собі будинки, охазяйнувалися, зайнялися ремеслами, промислами, торгівлею.

            Щодо соціального складу харківського населення XVII ст.., то воно поділялося тоді на  козаків полкової служби,  міщан і  цехових ремісників. Вищою владою у Харкові була полковнича влада. На чолі великоросійського населення стояв воєвода, над міщанами була ще окрема влада війта, а над цеховими ремісниками стояли виборні цехмістри. Більше усього за чисельністю було козачих підпомічників, потім виборних козаків і цехових майстрів. Виходить, що Харків з соціального боку був таким самим українсько-козацьким містом, як і інші міста Слобожанщини. Різниця була тільки у тому, що тут жило багато цехових.

            Цехові люди належали до таких ремесел: були ткачі, шевці, котлярі, ковалі, різники, римарі, склярі, шаповали, бондарі, гончарі, кравці, дехтярі, кушніри, теслі, олійники, винники, солодовники, коцарі. Цікаво, що музики теж були серед ремісників, бо й справді вони грали на весіллях і годувалися від свого ремесла. Від римарів і коцарів отримали свої назви теперішні Римарська і Коцарська вулиці. Усі цехові мали свої власні подвір’я й хати. Духовенства з робітниками було 116 чоловік. У Харкові було 9 церков і при  кожній по 2 священики. У монастирі проживало 13 монастирських робітників. Духовенство проживало в церковних домах при церквах. Деякі священики мали ще й власні подвір’я, в яких проживали їх двірники та робітники. При церквах були школи і шпиталі.

            У 1732р. більше ніж 90% населення було українським. Перше місце займав козачий стан. Козаки були власниками більшості міських подвір’їв та будинків. За ними йшли українські ремісники – це теж був сталий міський стан. І козацтво, й цехові містилися тоді у самому центрі міста, на теперішніх центральних вулицях. Цікаво, що й вулиці тодішні діставали свої назви від простих козаків та ремісників. Наприклад, такі вулиці, як Римарська, Чоботарська, Коцарська, Кузнечна, вулиця пана полковника Квітки, вулиця Сотницька, Бесідина, Михайла Дрикги, Сушкова та інші.

            Населення Харкова, живучи в своїх власних будинках, де були садки, городи, жило з хліборобства, або з ремесел, з промислів та торгівлі. Не злиденно, не погано жилося харківцям під тодішнім українським урядом, особливо, коли московська воєводська влада була скасована і коли й козаки, й цехові мали свій козачий та цеховий уряд та суд. Не дивно, що тоді було багато зроблено, щоб розвинути і поширити свою культуру на національному грунті.  Але так було тільки у часи автономії. Після її скасування швидко пішло зросійщення Харкова і знищення його національної культури. Харків зробився спочатку намісницьким, а потім губернським містом, з усіма російськими установами. Разом з ними у Харкові з’явилося й російське чиновництво на чолі з губернатором, козацька старшина перетворилася тоді у російських дворян. Козацтво, з якого складалося більшість населення, було скасовано і повернене у казенних обивателів. Дуже збільшилось число іноземців. Розширився і склався особливий стан російського купецтва, якого в козацьку добу майже не було. Для будування університету В. Н. Каразін виписав з Петербурга чимало ремісників-чужоземців, особливо німців. Місцеві українські ремісники почали виробляти свої вироби головним чином тільки для людей простого стану і через це повинні були перейти з центра міста на його околиці. На харківських ярмарках московські товари все більше та більше витісняли іноземні та українські. Харків зробився центром просвіти і культури, але не української, а російської. Таким був і заснований на початку XIX ст. Харківський університет і нові гімназії, і повітова школа, і духовна семінарія. Учителі сюди приїздили не тільки з України, а і з великоросійських губерній. Колишні народні церковні школи були знищені і замінені на нові, російські. Відбувалася русифікація, обрусіння. Харків перестав бути українським містом.

            На протязі усього XIX ст., коли йшла русифікація Харкова і України, коли від українського народу, який проживав по селах Харківщини, відірвалися цілі стани, як дворянство, чиновні люди, купецтво, взагалі інтелігенція -  у ці часи з цієї самої інтелігенції почали виділятися окремі особи, які щиро любили український народ і хотіли приблизитися до нього, ознайомитися з його життям, багатством поезії, з його побутом і звичайно ж із мовою.  Вони почали писати по-українськи і утворили нову українську літературу; збирали пам’ятки української історії, працювали над науковою історією української мови. Така щира любов до України утворила серед харківської інтелігенції гуртки українців народолюбців. Вони утворювалися серед молоді – учнів вищих і середніх шкіл, особливо університету, і серед суспільства, й значну участь у них приймали професори Харківського університету. Харківський університет з самого початку свого існування добре зрозумів, що окрім загальної мети – утворення науки і викладання лекцій, є ще одна поважна мета – працювати на користь країни, де він заснувався.

            Щирими українцями, визначними історичними постатями яких дав Харківський університет були П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський. Кожен з них зробив свій безцінний вклад в українську культуру.

            У Харкові було видано чимало альманахів, укладено перший збірник українських пісень Цертелєва, «Запорожская старина» І. Срезневського, де було зібрано багато народних дум, історичних пісень. У Харківському міському музеї міститься колекція картин Сергія Васильківського, в університетському Музеї мистецтва є деякі картини І. Є. Рєпіна, Ткаченка, Левченка та Безпечного. Щодо українського театру, то у Харкові грав видатний російський артист Щепкін, зробив театр доступним для широких мас М. Кропивницький, а також і інші корифеї української сцени – М. К. Заньковецька, Садовський, Затиркевич та інші. Українське слово, пісня, побут і життя пробудило в людей любов до свого рідного краю, мови.

            Тепер, коли спали кайдани з українського народу і з його мови, коли у школах та університетах викладається українська мова та писемність, коли в суспільстві та уряді українській мові дається відповідне місце, відродження і серед міського населення пошириться і зробиться глибшим.

Варто завжди пам’ятати, що наш народ самостійний, самобутній, неповторний. Має власну милозвучну мову, традиції та культуру. І кожне покоління, кожне місто, містечко, селище повинні берегти цей скарб і проносити його крізь віки.