Зовнішня політика Богдана Хмельницького

Якби-то ти, Богдане п’яний, Тепер на Переяслав глянув! Та на замчище подив[ив]сь! Упився б! здорово упивсь! Тарас Шевченко, хороший поет, поганий історик.

      Однією з головних характеристик вільної держави – є визнання сусідами й ведення з ними переговорів на рівних умовах. Богдан Зіновійович Хмельницький добився цього, за що його і наші сучасники  прославляють гетьмана як одного з найбільших героїв держави. Але з тієї ж причини ( за ведення зовнішньої політики) на його голову сиплеться й найбільше звинувачень. У чому ж заслуга та неоднозначність зовнішньої політики Визволителя своєї нації?
     Правління Хмельницького не дарма називають «Золотою сторінкою» нашої історії, яка до речі закінчила «Золоту добу» для Польщі. Навіть саме повстання цього разу було іншим. Почалось воно як особиста помста у 1648, але з часом переросло у щось значно більше  -  у захист честі та прав усієї нації.  До цього повстання відбувались в основному з метою захисту інтересів реєстровців та обмежувались обороною тактикою і невеличкими ( у масштабах Речі Посполитої) диверсіями. Але Хмельницький використав дві інновації, що й забезпечили йому успіх. Перша – це, звісно, наступальна стратегія.  А друга – допомога ззовні! 

       Цього разу Українці виступили проти Польського гніту не самі, а за підтримки іноземних союзників. Перша коаліція, створена Хмельницьким, була укладена з Кримським ханством та Туреччиною. Сталось це протягом 1647-1648 років. У багатьох людей такий союзник викликає подив, адже саме загроза з боку цих держав колись стимулювала становлення козацтва. Але насправді часи змінюються, і тоді Туреччина та її васал мали з нами спільні інтереси й з повагою ставились до Хмельницького. Зокрема, ясир, який Кримське ханство брало за свою допомогу складало не православне населення, тому татари приносили повстанню подвійну користь: допомагали зброєю і «депортували» ненадійних елементів. Також , як свідчать джерела, починав Богдан Зіновійович  шукати союзу з росіянами, але не дочекавшись відповіді, мусив звернутись до турків.

       Військова компанія за підтримки союзних військ проходила з карколомним успіхом, протягом 1648 року гетьман здобуває три великі перемоги й підписує Зборівський договір у 1649, що закріплює досягнуте. Так митрополит мав отримати членство у Польському сеймі, але уже як представник вільного Війська Запорозького, головним у якому визнається Гетьман.  Проте зі Зборовом пов’язаний не тільки хороший результат, але й початок кінця відносин с Південними сусідами. Вся справа у тому, що Кримське ханство, дотримуючись вигідної йому політики балансу сил, вперше зраджує гетьмана, залишаючи поле бою. Така зрада повториться ще двічі у 1651 під Берестечком та 1653 під Жванцем, але не маючи хороших альтернатив, Хмельницький продовжує співпрацю. До честі гетьмана варто зазначити, що він не сподівався на допомогу лише Осман, так само як і його коло міжнародних планів не обмежувалось лише півднем.

        1650 року, будуючи тривалі плани на майбутні, гетьман шукає союзу з Молдовою і у 1652 змушує Василя Лупула дозволити шлюб своєї дочки з сином Хмельницького Тимошем.  Але не лише до дружніх відносин з Молдовою повинне було призвести це весілля. Чоловіком іншої дочки Лупула був володар Литви, а через далеких родичів цих союзів у Хмельницького утворювалася ціла павутина зв’язків з монаршими родами Європи. Але ці плани згинули разом з сином великого гетьмана. У 1652 році починаються переговори з  королевою Швеції Христиною, що отримують логічну розв’язку у 1657 році з утворенням антипольської коаліції, куди також увійшли Валахія, Молдавія, Семигород та ін.

         Але повернемось у 1653, коли Османи втретє зраджують Хмельницького й той знаходиться в положенні, коли починати переговори з нуля немає часу, старі союзи тріщать по швах, а Польща все більше тисне на Україну й загроза нової неволі стає все більш реальною. У цей час «на допомогу» приходить північний сусіда, який нарешті ( пройшло майже 5 років) прийняв пропозицію Хмельницького. І 1654 у Переяславі наша верхівка складає присягу перед Московщиною. Але не підписує жодного договору та навіть не отримує відповідної присяги зі сторони царя, як того вимагає протокол. Більш того, не існує навіть проекту договору, що мав би бути підписаний. Замість цього Хмельницький направляє до царя так звані «Статті  Хмельницького» у кількості 23 штук, що включають всі вимоги України як члена військового(!) договору. Натомість інша сторона не лише розглядає цю унію як політичний союз і просто приймає нас під «Високу царську руку», а ще й редагує поданий документ, створюючи так звані «Березневі статті», яких залишається лише 13. Проте найбільше скорочення стосувалось передусім міжнародного майбутнього України, адже текстом цих статей нам заборонялось вести переговори з Кримським ханством та Польщею, що враховуючи тодішню географію, було фактичною забороною на зовнішню політику.

          Але обирати гетьману не доводиться, тим паче він хотів відстояти свій варіант договору, але гонець з наказом «стояти  до останнього» так і не дійшов до послів України. Наступні Україно-Московські справи складаються для нас ще гірше, коли перетворюються у Московсько-Польські, а Україна у них починає фігурувати лише як об’єкт розподілу. Після «Вільнюського перемир’я» 1656 року Хмельницький скаже послам, що повернуться як недопущені навіть до зали, де воно було підписане: «Тікаймо від Московщини, хоч до бусурманів». Та «втекти» Хмельницький уже не встиг. 6 серпня 1667 року гетьмана не стало.

        Чи винен Хмельницький у тому, що після його смерті Україна вступить у руїну? Чи винен він у тому, що ми виявимося на більш ніж 300 років пов’язані з Росією? Якщо чесно, то так. І я йому вдячний за це. Адже, якби не його дії, то сьогодні ми могли б бути східними регіонами Польщі. Без допомоги татар, уся визвольна війна закінчилася б у своєму зародку, просто через елементарну різницю у озброєні та кількості. А Переяславська унія – було абсолютно логічним виходом, тим паче недовіряти Московії у нас не було причин. Питання в іншому –  чи винен він і його міжнародна політика у гігантському скачку нашої держави тоді? Чи винен Хмельницький у тому, що ми маємо сьогодні? Моя відповідь – так. І в цьому я повністю згоден з Загребельним , адже: «Народові потрібні не виграні битви, не втішання славою і волею, не ситість і спокій на якийсь час - йому потрібне майбуття…»