Голодомор-Геноцид 1932-1933 рр. на Вінниччині

Голодомор-Геноцид 1932-1933 рр. на Вінниччині. Марія Білик: "Рятуючись від голодної смерті, люди збували за пару кілограмів тухлої муки чи картоплі свої сімейні коштовності"

"Дізнавшись із газети "Свобода", яку виписую про Вашу акцію "Збережемо пам'ять про Голодомор", надсилаю вавам свідчення живого свідка того злочину комуно-кагебістської влади – матері, яка прожила 93 роки і от тільки недавно у 2010 році відійшла в засвіти. Я, як і ще нас четверо її дітей, що пережили війну і голод 1946-1947 рр., не могли бути байдужими до того, що пережили українці в 1932-1933 рр., і тому завжди при першій нагоді розповідаємо і популяризуємо правду про злочини, які злочинці приховували більше 70-ти років, а їх нащадки і тепер замовчують правду, не відкривають архівів, оббріхують борців за волю України", - із листа Білика Анатолія Федотовича від 30 січня 2013 року.

Спогади Білик Марії Аврамівни, 1917 року народження, народилася у с. Довгалівка Погребищенського району Вінницької області, померла у 2010 році на 93 році життя:

"Поки я ще живу на цьому білому світі і поки Бог не позбавив мене від усього пережитого розуму й памяті, вважаю своїм святим обов'язком засвідчити страшну правду про Голодомор 1932-1933 років".

Марія Аврамівна Білик із сином анатолієм. Фото Анатолія Білика, Різдво 2010 р.

"В неповні 16 років я вже була ланковою і добре пам'ятаю, що в 1932 році у нас на Вінниччині зібрали добрий урожай. Але під гаслом "Хліб державі" в бездонні "закрома родіни" вивезли все, навіть насіння не лишили. І в 1933-ому уже не було чим сіяти, люди ще з зими стали пухнути і мерти як мухи. Особливо діти, яких тоді у кожній сім'ї було 8-10 душ. На найродючіших у світ чорноземах у довколишніх селах повсюди знемагали від голоду люди, їх не встигали вчасно ховати. З настанням тепла трупний запах запанував у навколишніх селах – людей не встигали вчасно ховати. В селі Довгалівка заговорили про жінку, що заманювала в хату на Зарудді і варила малих дітей. А після того, як з'їла свою єдину дитину, невдовзі і сама померла. В Долотецькому, яке за ставком на горі розкинулось двома крилами від дерев'яної церкви у центрі, люди мерли чомусь більше, ніж у моїй Довгалівці чи у сусідній Мар'янівці, від якої сьогодні залишився лише цвинтар серед полів. Ті два крила в Долотецькому за два роки голоду скоротилися вдвоє. Про це ще й сьогодні нагадують у заростях верб біля Супрунки окремі купи глини на місці хат, в яких люди вимерли сім'ями.

Ці три села після пережитих Голодомору 1932-1933 років, репресій 1937-го, війни, що забрала дивом вцілілих від голоду 140 осіб, у тому числі й двох моїх братів і племінника, після наступного голоду 1947 року об'єднали в один колгосп ім. Хрущова, бо окремо уже не було б кому поля обробляти. Замість обіцяного райського життя в колгоспі, куди загнали силою селян, які ще вчора були господарями на своїй землі і жили у повному достатку, у них забрали все, що виростили на своїх городах. Безкінечні кінні валки продзагонів з хлібом йшли одна за одною повз мою хату, що стояла над дорогою, день і ніч на ст. Погребище, де звезене з навколишніх сіл зерно під відкритим небом пріло і проростало до глибокої зими. Деякі доведені до відчаю голодні люди робили спроби заволодіти хоч жменею порослого зерна і були розстріляні на місці. Але яка була різниця де і коли вмерти? Коли уже не стало зерна не гребували нічим. Місцеві активісти з п'яниць і ледарів з озброєним комісаром ходили по хатах, хоч добре знали, що в селян, які пухли з голоду і вмирали, уже нічого, окрім душі, не зосталось. Та ці кати отримували, мабуть, садистське задоволення від самого процесу знущань з беззахисних і заляканих людей. Вони виконували негласну волю свого вождя: зламати і упокорити тих, хто ще був живий.

Вирізка із публікації в газеті "Проскурів" від 16.10.2008 р.

Якщо порівняти 1932-1933 роки з 1947-им, то люди хоча теж пухли з голоду, але не мерли і поля зорювали своїми корівками, бо розуміли, що то була засуха і післявоєнна розруха. Більше півстоліття ніхто не смів навіть подумки згадувати і поминати у день провід безневинно убієнних мученицькою смертю односельців. Хочеться нинішніх комуністів запитати: якщо це був просто недорід, то для чого таке втаємничення тих людських жертв не у могилах, а кагатах? А який глум творили вони над пам'яттю своїх жертв, коли саме в той час по всіх селах понаставляли пам'ятники катам, авторам того геноциду українців! Всім створеним колгоспам поприсвоювали імена особливо "заслужених" катів.

Та найбільше блюзнірство влади в ті страшні роки проявилось з появою на якийсь час "Торгсинів", які нечувано нажились на людському горі. Можна уявити масштаби голодомору, коли в Україні у такий спосіб під страхом голодної смерті (а якби інакше вони заволоділи нашими сімейними реліквіями) ці "Торгсини" зібрали по декілька десятків тисяч тон золота і срібла. В селі про це казали: "Кому війна, а кому мати рідна". Рятуючись від голодної смерті, люди збували за пару кілограмів тухлої муки чи картоплі свої уцілілі з НЕПу золоті і срібні сімейні коштовності. Так само врятували нас, шістьох дітей, мої покійні батьки бо лише двом вдалося вирватися із села до Білорусі, де про голод ніхто не смів і заїкатись, бо там голоду не було.

Вирізка із публікації в газеті "За Українську Україну" від 6-12 лютого 2008 р.

Уже пізніше, наслухавшись на ярмарках від людей про те, що по інших селах витворяли перевертні з продзагонів, доходили висновку, що далеко не кожен фашист у період німецької окупації (хоч голоду тоді не було) міг дозволити собі футболити чобітьми опухлих з голоду осиротілих діток, як це робили в тих селах наші доморощені фашисти. Ті, повзаючи по підлозі, чіплялися їм за ноги, вмовляли їх залишити хоч той останній горщик в печі з якоюсь їжею, який для нас шістьох залишила уже мертва, але ще не похована мати. А ще для чогось розбивали жорна, нікого не випускали з села. Може, в такий спосіб комуністична влада допомагала нам вижити в той неврожайний рік чи скоріше здохнути?

Яких тільки поневірянь не зазнали мої земляки в тому страшному вирі! Бодай нікому більше такого не знати. Лише тепер наш народ все це добре усвідомлює, а ми все те пережили. Та, видно, є Божий суд, коли той Союз без єдиного пострілу розвалився і постала незалежна Україна, за яку було пролито стільки крові. Часто думаю над тим, якою була б сьогодні Україна, якби у ті часи не знищили цвіту нації – найрозумніших людей, не підрубали нашого коріння. Чи не тому Україна відроджується у муках, що маємо таку немічну і безхребетну владу?".

Спогади та фото із підписом надіслав син Марії Аврамівни - Білик Анатолій Федотович, 1937 року народження, м. Хмельницький, у листі від 30 січня 2013 року, що записав свідчення матері і опублікував їх в газеті "Проскурів" (16.10.2008 р.). та в газеті "За Українську Україну" від 6-12 лютого 2008 р.