Благодійництво стало звичкою

Благодійництво стало звичкою

Кращий спосіб зберегти пам`ять про добрі справи – повторити їх знову. Для декого ці слова стали аксіомою життя, невпинним загартуванням добром душі та серця. До Дня благодійництва ми спробували з’ясувати, що саме штовхає людей простягати руку помочі переважно незнайомим людям. Для підприємця Володимира Поліщука – мецената з 11-річним стажем — благодійництво стало нормою життя.

З Володимиром Поліщуком, власником ПОСП «Агро-Сівер», ми зустрілись на церемонії нагородження обласного конкурсу «Благодійник року – 2011» імені меценатів Тарновських, на участь у якому чотири роки поспіль його висувають. Він не шукає гучних проектів, як він сам каже, конкретної великої справи ще не зробив, та його благодійницька діяльність носить щоденний, частіше побутовий характер, без промоушену та піару. Важко назвати містечко чи село на Чернігівщині, де не знають Поліщука. Допомога дітям, позбавленим батьківського піклування, адресна допомога ветеранам, інвалідам, хворим; вирішення конкретних побутових проблем закладів освіти району, гуртків, секцій, культурно-освітніх закладів та закладів охорони здоров’я тощо – це те, що наповнює його соціально орієнтоване буття.

— Володимире, наскільки для вас важливе визнання вашої благодійницької діяльності? В якому віці ви вперше простягли руку помочі?

— Благодійництво стало для мене звичкою. Річ у тому, що я рано залишився без батьків і з 17 років мені та моїм численним тітонькам допомагав дядько. Але потім він пішов на пенсію і ця відповідальність лягла на мене. Паралельно я розпочав допомагати незнайомим мені людям. Давно зрозумів: коли ти не жалкуєш грошей на благодійництво, навіть, у скруту, справи неодмінно підуть угору, але найголовніше — це внутрішнє задоволення та гарний настрій, які ти отримуєш.

Вперше я допоміг товаришу, коли мені було шість років. Тоді я проживав у Василькові, що на Київщині. В родині хлопця була складна ситуація, і він пожалівся, що батьки не мають грошей навіть на хліб. Я взяв у мами хлібину і відніс йому.

А визнання мені потрібне лише для того, щоб мій приклад спонукав людей до участі в житті тих, хто потребує допомоги. На подяку я ніколи не розраховую, як то кажуть, «роби добро та кидай його в воду», адже сама можливість робити добро – це вже подяка для кожного з нас.

— Яким чином ви обираєте, кому допомагати?

— В пріоритеті завжди безкорисна людина, яка просить не для себе, а для когось. Якщо звертається вихователька з дитсадка і просить для дітей, до того ж вона має гарну репутацію, – завжди допоможу (під час бесіди зателефонувала завідувачка садочка в с. Олишівка з проханням оформити підписку на дитячий журнал. – Прим.).
— Як відноситься родина до вашої «хвороби» на благодійництво? Чи успадкував ваш син (Андрійкові 7 років. – Прим.) благодійницькі гени?

— Спочатку дружина ревно до цього ставилася, адже раніше я не мав стільки можливостей, як сьогодні. Тепер я став успішним підприємцем — і вона ставиться до моєї благодійницької діяльності з розумінням.
Як і кожна дитина, Андрійко має мінливий настрій, але, коли він бажає, я намагаюсь долучити його до добрих справ. Так, разом ми їздили до садочка в Олишівці, для якого я купив килимове покриття, а Андрійко у свою чергу назбирав і подарував вихованцям садочка цілий пакет іграшок.
— Чи є якийсь проект, який би ви хотіли реалізувати та в силу певних причин не можете цього зробити?
—Я маю багато проектів та ідей, але поки що можу хвалитись лише реставрацією вітряка у с. Ладинка. Я поки що не маю місця, де можу становити якусь культову споруду або пам’ятник. Мрію про створення ландшафтного парку у багатому на історію Седневі.