Свято, яке завжди з нами, з присмаком ностальгії. Нова виставка в галереї Арт-Мікс

Свято, яке завжди з нами, з присмаком ностальгії. Нова виставка в галереї Арт-Мікс

Люблю ходити на виставки молодих художників - дуже цікаво розглядати їх полотна. Картини ще не набули притаманного маститим художникам певного впізнаваного стилю, тому вони дають уяву про розвиток майстерності молодих талантів і зміною їх світосприйняття. Виставка „Свято, яке завжди з тобою”, організована Тетяною Грековою в галереї „Арт-Мікс” (вул. Мельникова, 6), у цьому плані дуже показова, адже художниці Марія Найдьонова і Юлія Грачик саме перебувають у такому пошуку. Є в них ще одна спільна риса – вони закохані в Київ.

Роботи, присвячені столиці України, займають чималу частину виставки. У Юлії він тендітно-вишуканий, тоді як у Марії – грайливо-мінливий, залежний від пори року і настрою художника. Київ Найдьонової не має фіксованих форм, він наче міраж у пустелі, ще запрошує Марію до розкриття свого характеру, тому на полотнах зображений в крайнощах: від романтичного, але трохи сумного, фонтану до монументальної величної Софії, яка стійко витримує природні та історичні катаклізми. Найдьонова своїм пензлем романтизує і, здавалося б, тривіальні речі, на які, за інших обставин, і не глянув би. Її зелений трактор Т-150 та легендарна „копєйка” викликають спогади дитинства, коли ці механізми були символами епохи, того часу, який, так як і дитинство, ніколи не повернеться.

„Я все життя прожила у Києві, тож не можу ним не захоплюватися, - говорить Марія, - як на мене, то київські вулиці, старі будинки, дерева зберігають спогади минулих поколінь. У мене є задумка створити серію київських пейзажів, та для цього потрібен час, адже роботи накопичуються роками. Я дуже переживаю за Київ, ми бачимо, як руйнуються старі будинки, а на їх місці росте новобуд. Дивлюся на все це – і серце кров’ю обливається, тож я стараюся схопити цю мить життя старого Києва і зафіксувати на полотні. Я стараюся уникнути явища, коли художник, набивши руку на певному стилі, починає видавати картини, наче ксерокс. Я спробую себе в різних напрямках і від мене можна очікувати сюрпризів.”

Юлія Грачик більш конкретна в деталях. Вона виросла в портовому місті, тож не дивно, що опис моря і порту займає чимало місця в її творчості. Порт у Грачик, наче живий організм, який прокидається, живе і працює. Він міцний, і люди, що трудяться в порту, теж міцні. В них є стержень. Вони можуть зламатися, але порту не покинуть. А поряд з такою твердістю мирно уживаються натюрморти і пейзажі. І робиться дивно, як тендітна дівчина може однаково вдало зрозуміти риси людського характеру, красу природи і міцність металу. Висновок один – талант.

Свої полотна Юлія коментує скромно, але з почуттям: „Я захоплююся людьми моря. Вони не визнають напівтонів – біле має бути білим, а чорне – чорним. В них є порт, є море, і цього їм досить. Справжність почуттів, прямолінійність зробила їх персонажами моїх полотен. Я люблю відкривати для себе Україну, яку асоціюю з кольорами. Захід і Північ – це соковитий, глибокий зелений колір, Південь – більш охристі сухі кольори, бо там багато сонця. Мрію відвідати Схід, там ще не була. З розповідей друзів, уявляю його в багатій сіро-сріблястій палітрі. Якби не зайнятість навчанням, то залюбки пожила б в Полтавській області і на Поділлі. На батьківщині Миколи Гоголя, кажуть, збереглася старовинна сільська архітектура, Вінниччина багата розлогими вербами і старими тополями.”

Художниці на початку свого творчого шляху і їм притаманний пошук. Нехай же свято художніх знахідок завжди буде з ними, а ми порадіємо за Україну, багату талантами.