Нескорений редактор

Нескорений редактор

Завтра сім днів як пішов до вирію небесного Павло Скочок. "Золоте перо України" так під час роботи над альманахом "Золоті ворота" називав свого побратима по боротьбі Анатолій Лупиніс. Таких безкомпромісних борців, що все своє життя поклали на олтар Вільної України на сьогоднішньому обрії не проглядається. Вічна їм пам"ять. І дай Боже землі Українській родити таких незламних борців за свободу!

Далі подаю автобіографію п. Павла, що писана для одного з перших чисел "Золотих воріт".

Автобіографічний начерк, писаний для оказії

«Мне подменили жизнь – я не в свою могилу лягу» – скаже в хвилину розлуки поет з Божої ласки уроджений матір’ю – Україною, Анна Ахматова, якій не суджено, а може й непосильно, було нести український хрест. А що ж тоді казати нам, від тягаря того не звільненим ні долею, ні обставинами?
«Хрест праведника рихтувався долею тобі від народження», – сказав мені недавно шановний мною соратник в борні за волю України Василь Барладяну, показуючи на моїй долоні характерну, яскраво виражену, лінію. Знатися на хіроманті і мені не дано, проте констатація утаємниченого до її нетрів колеги одкровенням для мене в зрілому віці вже не була.
Рожденний матірʼю на Благовіщення, 1935-го року, 7-го квітня, і записаний до охлялої після голодомору 1933-го реєстраційної сільвиконкомівської книги пише 5-го травня, певне, з наміром обдурити благовісну долю, я не довго жив життям підміненим. Ще з студентських після сталінських літ прозріння на Факультет журналістики київського університету (поступив 1954-го року) узнав і про родительську, нехитру, підміну трохи пізніше про підміну куди суттєвішу – уяснив, що намарне підганяю свій гороскоп під чужий зодіак (5 травня народився Карл Маркс та й днем преси, радянської, проголошено).
Просив би не кепкувати над таким раннім моїм «антимарксизмом». В тому прозрінні заслуга моя вторинна, швидше – просвітили потаємні, з огляданнями, чи не чують комуністи, розповіді рідних та односельців про апокаліпсичні жахи 33-го, змалку всотані в чулу дитячу душу замість фольклорних Івасиків-Телесиків. Та й голодівка 1947-го не була світлою підвалиною для Формування світогляду хворобливого 12-літнього хлопчика. Жорстокі українські реалії витіснили тотально насаджувану комуністичним режимом брехню не периферію ним же роздвоюваної свідомості. В силу цих причин куце розвінчання культу особи Сталіна, що було таке болюче й етапне для більшості «радянських» людей, наблизитись до спресованої народної правди в глибинах моєї душі було безсиле, хрущовська відлига пробудила в ній до творчої активності лиш поверхньо.
Зайвого намовляти на себе не буду – і без максимального форсування в межах свого хисту зажив в легальній журналістиці до свого 30-ліття чесної слави. Журналістського апогею досягнув 1964-го року на шпальтах газети «Радянська Україна» за редакторства чи не найкращого її керманича Юрія Володимировича Заруби, випадкового метеора на убогому небі казенної української журналістики. На користь нестандартного Заруби свідчить той факт, що за три роки свого редакторства заробив він чотири догани від київського політбюро за гостроту, публікацій про тодішню дійсність. Погорів, зрештою, не від доган. Підкосив сопливенький «патріотичний» віршик з тугою за Україною, присланий з Канади, що, будучи опублікованим в день сталінської конституції для констатації її сяйва для загниваючих континентів, виявився акровіршем – «на москалів, ляхів і юд ножі точімо там і тут».
Знайшов мене Заруба після кількалітніх мандр по районних та обласних газетах, дав змогу виспіватись серією статей про стан рідної природи, які й зробили мені ім’я без обов’язкового викачування в патріотичному попелі, як того вимагали традиції радянської журналістики. При благополучному збігові обставин те ім’я дозволяло мені видати серію природоохоронних книг, стати членом казенної Спілки письменників. Та в роки того ефемерного благополуччя совісне перо соромилось тиражувати апробовані вироби в книгах, рвалось до глибини пластів українського життя.

Прозріваюча з відлигою душа, вже маючи на дні пласт реальної, наддніпрянської дійсності, потяглась до реальностей на захід від Дніпра. В свідомості зрусифікованого українця дійсність та зафіксована словом Западна, Західня Україна то вже літературний вислів. У голодному 47-му мати моя, щоб не дати вмерти трьом ротам, возила в ту Западну, до Ровенської області, останній костюм загиблого в війну батька, вимінювала пуд-другий зерна для порятунку від голодної смерті. То ж мабуть нічого дивного й немає, що старший син, прозріваючи, поїхав материним шляхом вгамовувати голод духовний.
При здійсненні пізнавальних рєйдів до Західної України спершу я мав убогий мінімум знань про збройний опір того краю більшовикам. Вперше замислився над тими подіями на другому курсі університету, коли мої однокурсники, Михайло Захарчук та Ігор Рига, таємниче зникли – щось там, казали, КДБ розкопало про їхні зв’язки з бандерівцями. При тодішньому моєму рівневі національної свідомості слово це було лякливе і перестало таким бути лише через декілька років, коли я трохи помандрув і пожив на півночі Ровенської області, на рік навіть залишивши редакцію для праці в лісництві, в краю, де зароджувалась Українська Повстанська Армія діями бульбашівців.
Чимало дало для національного прозріння «активне спілкування учасником збройного опору Червоній Армії Юстимом Омельчуком який, відсидівши свій термін ув’язнення, публікував насичені фактичним матеріалом документальні розповіді «про бандерівщину» на сторінках ровенської обласної газети «Червоний прапор», де я тоді працював. Дякуючи цьому небездоганному оунівцеві, вперше ознайомився з інформаційною продукцією УПА, з комплектами редагованої Уласом – Самчуком газети «Волинь», з однойменним романом цього ж автора і його повістю «Марія».
Ще до дальніших берегів перекинуло місток пізнання однорічне спілкування з Віктором Андрійовичем і Голубом, одним з співробітників Центральної Ради, який після звільнення по смерті Сталіна з таборів працював на Львівщині лісничим. З ним спілкувавсь уже як кореспондент «Радянської України», пробував захищать дивом вижилого діда від цькувань місцевих держиморд. Редакційне посвідчення першої з ортодоксальних Українських газет дало мені змогу єдиний раз в житті галопом полистати грубезне досьє живого «націоналіста» Голуба в службовому кабінеті лейтенанта Зайцева в Стрийському КДБ на Львівщині. Поспішне те знайомство під лейтенантове підганяння «швидше, швидше» дало мені змогу твердо пересвідчитись, як пильно зорить державне імперське око за кожним свідомим українцем, в досьє було зафіксовано навіть масть коня, біла, на якому юний Голуб приїздив від Центральної Ради до рідного Путивля чи Кролевця вночі (!).
Пізнавальні рейди мої до Західної. України були, певне, запеленговані державним оком, бо після того, як я відніс Іванові Світличному за день до публікації гранки підготовленої до друку на сторінках «Радянської України» статті «Еверест підлості» про долю видрукуваного на Заході щоденника предчасно померлого поета – шестидесятника Василя Симоненка, добрий мій доброзичливець Заруба, викликавши з собою з редакції на вулицю, таємниче, озираючись, сказав в глухому закуткові: «За вами, Скочок, пантрує КДБ, будьте обережні і стережіться Володьки Чорного, їхнього штатного стукача».
Володимир Чорний, нинішній начальник відділу преси декоративного Українського міністерства закордонних справ, був моїм однокурсником, завідував тоді із «Радянській Україні» відділом міжнародного життя і за сумісництвом, як велять неписані номенклатурно-патріотичні приписи, був донощиком в опорних церберів режиму. Про ті поліцейські контакти я вже здогадувавсь, проте Зарубине повідомлення мене стривожило не конче, був ще на коні, однак з того часу перестав носити своєму нестандартному редакторові самвидавчі документи, що тоді почали ходити по руках. Про справжню суть Чорного кортіло мені публічно розповісти киянам на Байковому цвинтарі, коли побачив його через декілька років серед учасників не пишного похорону опального, раптово померлого, Заруби, та, оглянувши такі ж лицемірно-скорбні обличчя цекістів (напівофіційне те захоронення якось там пробив у ЦК завідувач ідеологічного відділу Шевель, давній товариш Заруби), перехотів. Заледве чи дійшло до залитих лоєм благополуччя казенних душ моє праведне слово, тоді вже відлученого від журналістики до кочегарства. Я лише згадав тоді мовчки той одіозний віршик і про осебе почехвостив його автора, який публікував там, за океаном, зубоскальську замітку «як я повалив редактора Зарубу». Минулого не підрихтуєш та й тоді і нині вважав Юрій Володимирович Заруба був не найкращий обʼєкт для таких «повалень», вже тоді, в 60-т і роки, в ньому пробуджуввся, свідомий українець – маючи заплечима 24 роки опору конаючій сьогодні системі, аніскільки не шкодую, що два роки с півробітничав з ним на користь рідної землі.
Не червонію й за співробітництво в «Українському Віснику» з нечітким українським патріотом Вʼячеславом Чорноволом. Об тій порі, коли відроджувалось те видання, не впрягтись мені до праці було б гріх – штиль повний панував в затурканій українській журналістиці. Не моя вина, що співробітництво те розладилось, читачі «Золотих Воріт» вже знають, як необачно підставився під нелживе моє перо амбітний колега з своїм промарксистським поцінуванням «пасквіля в бандерівські й газетці».
Прекрасно розумію, що, започатковуючи новий незалежний часопис, я ускладнюю собі життя, не закриваючи дипломатично очей на ахілесовї п’яти в діях як давніх моїх колег так і в пізніших. Від старих з офіційних сфер, що й досі зберегли активним антиукраїнський яд в жалах, смертельних укусів не очікую, з колегами незалежними, дасть Бог, порозуміємось, якщо шукатимуть реальні шляхи для звільнення України, а не неокомуністичні.
Переживаємо момент складний. Заміражила над Україною примара незалежності. Сьогодні вже ясно, що з тією мізерією незалежних кандидатів в депутати до українського парламенту, яким вдалося в спіпьці з рухівськими неокомуністами з оказіями виставитись під час тотально контрольованої комуністами передвиборчої кампанії, бити в літаври й очікувати на тріумфальну перемогу – несерйозно. Куценька парламентська опозиція в боковій кишені френча комуністів лише видасть їм карт-бланш для подальшого контролю над Україною.
Анемічний демократичний блок зробив би кращу послугу Україні, якби, викopистовуючи свій сякий-такий авторитет, відмовився від участі в апаратній виьборчій кампанії і закликав її народ шляхом страйків чи інших форм тиску виробити демократичний механізм висування до українського парламенту. При такому варіанті завтра і я згоден захворіть на парламентську ейфорію. Сьогодні ж не можу того собі дозволить, бо маю за плечима чвертьвіковий стаж активного опору збанкрутілій імперській системі, маю чулі вуха, які добрее чують з вуст все зліючого народу, що майже готовий з розчарування і за автомат взятись, peaкцію на мітингові вітійствування неокомуністів, маю в своїй пам’яті критично опанований державницький досвід досьогоднішніх мужів українських.
Годилося б, певне, з актуальною тривогою такою виходити на мітингові трибуни та хіті особливої до того не маю – краще володію словом писаним – В силу цих причин вдаюся до трибуни саморобної – сподіваюсь бути Україною мислячою почутим в цю критичну хвилину і зі шпальт «Золотих Воріт», підміненим життям, як і в юності, жить не бажаю тому завершую цей, писаний для оказії, автобіографічний шкіц, зважаючи на символіку прибраної нашим часописом назви, гордими словами Івана Франка. Адресовані вони українським мудрагелям, які схоластично сперечаються, що корисніше нашому нещасному народові – чисте, покріпляюче до дії вино, чи наркотики для приспання. Ось ці горді слова, під якими охоче підписуюсь:
«Я НАРКОТИКАМИ НЕ ШИНКУЮ»...

Павло Скочок
Січень 1990 року