Створення сучасної системи трансплантації в Україні -

можливість порятунку для тисяч людей

Питання створення сучасної системи трансплантації в Україні є дуже актуальним вже багато років. Але мабуть політично це не надто приваблива тема, тому за всі часи незалежності країни якісна та ефективна служба трансплантації не була побудована на законодавчому рівні. І це, на мою думку, є великою проблемою для нашої держави. Зараз парламент робить все можливе для того, щоб ця ситуація змінилась на краще. Адже 5 тисяч українців кожен рік потребують пересадки органів. Сумна статистика свідчить, що 9 людей вмирає щодня від того, що їм не надано допомогу в трансплантації. В минулому році на операції з пересадки органів  за кордоном коштом державного бюджету виїхало лише 84 людини. На це було витрачено 202 мільйони гривень. Ще 300 осіб виїхали за кордон за рахунок власних коштів або за допомоги благодійників.

Через досі не прийнятий закон про трансплантацію сотні тисяч українців опинились заручниками ситуації. Наприклад, в країні нараховується близько 400 тис. людей, які мають хронічні ниркову недостатність і більшість з них роками змушені жити на гемодіалізі. І щороку їх число збільшується на 4 тисячі. Але забезпечити допомогу діалізом держава в змозі лише 20% хворих. При чому в більшості випадків своєчасно проведена трансплантація нирки може вирішити проблему. Хворий повернеться до повноцінного життя, а держава – зможе зберегти гроші. Адже на цю процедуру щорічно витрачаються великі кошти. Це утримання самих діалізних центрів і відділень, заробітна плата медичним працівникам, закупівля витратних матеріалів, виплати на тимчасову втрату працездатності, на інвалідність. І це не рахуючи витрати самих пацієнтів на супроводжувальну терапію.

Вибачте, але Україна в ситуації з питанням трансплантології більше схожа на жебрачку, яка постійно шукає кошти для того, щоб її громадяни могли рятувати свої життя. А самі громадяни довгими роками чекати єдиного шансу на порятунок.

Але ж інші країни пострадянського простору вже давно вирішили дану проблему. Наприклад, сусідня Білорусь сьогодні проводить на високому рівні операції з трансплантації, і українці є частими гостями її клінік. В той же час в Україні є достатня кількість фахівців, які можуть робити подібні операції з пересадки органів. До того ж такі операції з трансплантації у білоруських лікарів коштують 100-120 тис. доларів, а у вітчизняних - 10-15 тис. Але нажаль в нашій державі поки немає головного –політичної волі, належного закону і побудованої системи між медичними закладами, які можуть це реалізовувати. Тим не менш, законопроект про трансплантацію, прийнятий у квітні в першому читанні в парламенті, дасть змогу створити основу для того, щоб служба трансплантації нарешті з’явилась і в Україні.

Що стосується питання презумпції згоди чи незгоди, то я вважаю, що на даному етапі треба зберегти презумпцію незгоди, щоб саме питання трансплантації належним чином набуло розвитку в нашій країні. До того часу, поки не буде побудовано діалогу з суспільством на державному рівні, не зміниться відношення громадян до трансплантації, тож до того часу, поки люди не зрозуміють суть даного питання, міняти презумпцію незгоди на презумпцію згоди не треба.

Крім того, якщо оцінити кількість операцій з трансплантації в країнах, де є принцип презумпції згоди і незгоди, то в них рівень пересадки органів практично однаковий. Наприклад, в Іспанії, де існує принцип презумпції незгоди, як в Україні, проводиться найбільша кількість операцій з трансплантації серед європейських країн. Тобто питання презумпції згоди чи незгоди на кількість донорства жодним чином не впливає. Набагато більше значення має інформованість населення країни, підтримка з боку держави в створенні та побудові системи трансплантації. Це є більш вагомим аргументом на користь розвитку донорства і трансплантації, аніж сама презумпція згоди чи незгоди.

Я вважаю, що зараз ми повинні зробити все для впровадження дієвих механізмів для побудови мережі державних медичних закладів, які зможуть робити операції з пересадки, створити єдиний реєстр реципієнтів та донорів, застосовуючи комплексний підхід,  та організувати координаційний центр по трансплантації,. Треба сформувати чіткий перелік акредитованих медичних установ, які будуть мати всі технологічні можливості для проведення такого роду операцій. Ми повинні на рівні державних програм фінансувати все, що пов’язане з трансплантологією. Важливим є також створення етичних комітетів при медзакладах. Все це дасть можливість запровадити ефективні механізми роботи системи трансплантації в нашій країні.

Сподіваюсь, що невдовзі в Україні буде офіційно прийнятий новий закон щодо трансплантації і наші громадяни отримають більше можливостей та надію на порятунок.