Повний текст моєї доповіді, що була підготована для V Міжнародної наукової конференції "Етнічна культура в глобалізованому світі" (19-20 листопада 2015) в Одеському національному університеті.
Дана стаття базована на дослідженні автора “Нариси з теорії соціокультурної антропології”(Вінниця: Вінницька міська друкарня, 2015, 552 с.). Цей історико-теоретичний дискурс призначений для тих, хто цікавиться економічною антропологією та політико-економічною глобалізацією. Друкую його разом із коротким резюме англійською мовою (на початку). Також зазначу, що публікація цієї доповіді співпадає за часом з прийняттям мене: а) в Українське Географічне Товариство і б) в члени Канадської Мережі Економічної Історії.
Viktor Melnyk. Economic anthropology as a theory of ethno-socio-psychological tradition: historical discourse.
This article is based on research of the author: “Essays on the theory of socio-cultural anthropology” (Vinnitsa, 2015). It characterizes the economic anthropology to the theory of ethnogenesis L. Gumilev. The author gives his own definition of economic anthropology, and express his own view of the presence of positive and negative traditions in economic life, which he considers ethnological categories.
У контексті зміни ранньоісторичної економічної парадигми суспільного розвитку шляхом одержавлення племен-етносів, можна не лише характеризувати дослідницький ареал, але й дати визначення економічній антропології. Економічна антропологія – це субдисципліна соціокультурної антропології і базова складова її соціального розділу, що вивчає людину як соціоекономічний суб’єкт класу, суспільства та етносу, досліджує традиційність соціально-економічних явищ у суспільстві на історичному та сучасному етапах через соціальну та етнічну психологію, користуючись у своїх студіях методологією соціології, політології, сучасної теорії економіки.
Формування економічної антропології як психо-соціо-економічної традиції відбулось саме в часи формування перших близьких до державних політичних об’єднань. Отже, у контексті історичного процесу, необхідно визнати залежність економічної антропології від антропології політичної. Саме в енеоліті та під час існування так званих «археологічних культур» були створені підвалини соціального та економічного розвитку кожного етносу. Соціальне розшарування розпочало свій розвиток спочатку у інтелектуалістському, а згодом в матеріальному плані, остаточно відбулось більш-менш чітке розмежування сфер виробництва і «людина працююча» стала «людиною економічною». З’явилась торгівля, обмін речами, наближений за суттю і формою до майбутньої фінансової системи. Сформувалось поняття ринку як основного і комплексного місця торгівлі. Система ринку була відома у всіх ранньоісторичних державних організмах, таких як Шумер, Давній Єгипет та інших. На українських землях торгівля в її сучасному економічному значенні, з усіма соціоекономічними підставами цілком сформувалась вже за часів Трипільської культури і внаслідок процесу етногенезу про часи пізнішої Черняхівської культури вже можна говорити як про епоху, коли економічна антропологія серед протоукраїнського населення була дійсно закладена на рівні певної традиції торгівельно-ринкових відносин. У той же час слов’янське населення активно включається і у весь спектр міжнародних економічних відносин, кульмінацією чого, як зазначалось, стала Київська Русь.
Що ж стосується економічної антропології ранньоісторичних державних суспільств, то найбільш яскравим прикладом, на мою думку, є Давня Греція з її торгівельними містами-полісами, кульмінаційними для якої стали VI-III ст. до н. е. Такі міста як Афіни, Херсонес, Ольвія були центрами не лише середземноморської торгівлі (виступаючи у єдиному контексті із особливо здатними до торгівельних операцій євреями та фінікійцями, які деякий час також мали власні державні організми), а найбільшими міжнародними економічними центрами у тодішньому відомому світі. Саме давні греки, а також євреї та фінікійці (на сході – китайці) заклали ринок як одну з основ державності. Якщо до того торгівля здебільшого перебувала у залежності від держави, то тепер Середземномор’я та Близький схід поставили більшість власних державних організмів у чітку та невід’ємну залежність від торгівлі та її головного вияву – ринку.
Ринок став продуцентом абсолютно нового класу в історичному процесі, посередником між антропо-економічною категорією «люди-господарі». На території Середземномор’я та Китаю був утворений абсолютно новий суб’єкт соціальних, економічних, політичних та історичних відносин – торгівельний клас, стан купецтва. Вони не були ані «господарями», ані «виробниками». Вони стали «посередниками», що є аналогічним соціалістичному терміну «спекулянт». Фактично, державна історія Давньої Греції та Близького сходу була побудована на суцільній торгівельній спекуляції. Саме остання зумовила стрімкий розвиток ринку, створення психологічної традиції та культу «матеріальності», що реформувало у людській свідомості поняття «власність» як найвищу цінність. Поява торгівельного класу хоч і була зумовлена історичним процесом і напрямком розвитку людської соціальної психології, є найбільшою соціальною трагедією ранньоісторичної епохи. Хоча, слід зазначити, що більшість істориків вважають це явище цілком еволюційним і навіть прогресивним у подальшому розвитку держави.
Фактично, декілька фаз етногенезу на території Середземного моря та Близького сходу відіграли ключову роль у подальшій соціальній та економічній історії всього світу. В середині І тисячоліття до н. е. більшість грецьких міст-полісів були не просто охоплені торгівлею. Вони у політичному сенсі стали її заручниками. Торгівельний клас буквально за три-чотири століття еволюціонував до рівня найбільш заможної соціальної сили у більшості державних суспільств, що дозволило йому поступово підпорядкувати владну систему своїм інтересам і поступово інкорпорувати чиновників до свого класу, що призвело до утворення на базі торгівельного класу ще більш заможного об’єкта соціоекономічних відносин – олігархічного класу (скоріше субкласу торгівельного стану).
Таким чином, олігархія або олігархат як соціоекономічний суб’єкт був народжений саме на території Давньої Греції та Близького сходу. Його дегенеративну функцію відзначало багато істориків античності, зокрема, Ксенофонт у своїй «Грецькій історії». Олігархічна форма правління, котра досить легко інтегрувала грецьку демократію, виступила каталізатором розповсюдження уже наявної на той час фінансової системи торгівельних відносин. Поява грошей виступила каталізатором для олігархії, тоді як олігархія відіграла аналогічну роль по відношенню до монетно-грошової системи. Все це у комплексі перетворилось на справжнє замкнене коло, прихід якого до влади через цю ж монетно-грошову систему знищував і владу, і державу, і часто сам етнос. Наприклад, саме олігархія призвела до падіння державної організації у грецьких містах, що за римських часів виступило тим чинником, який знищив давньогрецькі етноси й субетноси. Олігархія тримала міцні позиції і у Персидській імперії, котра як відомо була порівняно швидко знищена македонцями.
Отож, поява олігархії та фінансової системи торгівельних відносин остаточно утворили економіку в сучасному її розумінні як важливий напрям суспільного життя. Їхня поява та швидкий розвиток, впровадження у інших державних організмах, стають межею другого напрямку дослідницького ареалу економічної антропології – вивчення економічної антропології етносів та класів у історичному процесі. Саме час на межі ер і має виступати хронологічним початком досліджень цього напрямку.
Таким чином, слід визнати, що антропо-економічні напрямки досліджень у своєму хронологічному аспекті у багатьох етносів співпадають з певними фазами етногенезу. Звідси черговий висновок: соціоекономічна історія, у тому числі її антропологічний фактор, повністю залежать від фаз етногенезу та «імпульсів біосфери» (за Л. Гумільовим). Вже відштовхуючись від процесу етногенезу та загальноісторичних умов (ландшафту, господарської придатності землі) економічна антропологія, починаючи від ранньоісторичних економічних форм і структур державного суспільства, вступає у тісний взаємозв’язок із концепціями політичної та історичної антропології.
Що ж стосується термінології, то під історичним процесом у другому напрямку антропо-економічних досліджень, на мою думку, слід розуміти час від поширення класового розмежування і рабовласницької системи по всій Європі через Давній Рим і до останніх десятиліть. Ще зручніше вираховувати цей економічний вимір від часів завоювання римлянами Галії, Британії та частини германських племен, коли родоплемінна система останніх змінилася рабовласницькою системою Риму, котра відповідно поширилась по більшій частині Європи.
Власне, Рим створив і розвинув великий фінансово-економічний ринок. Олігархат через патриціат практично постійно тримав владу у своїх руках. Таке явище особливо спостерігалось під час занепаду Римської імперії протягом І-ІІІ ст. н. е., коли імператори не мали реального політичного впливу і ставали звичайними маріонетками в руках ранніх «бізнес-структур». Це, на мою думку, була перша проекція того, що згодом поширилось по всій Євразії. Крім того, римську олігархію необхідно вважати першим прикладом створення інтернаціонального класу капіталістів («бізнес-класу»), який відмовлявся від прийняття певної релігії, за суттю мав атеїстичний характер, відкидав етнічність як ознаку ідентичності і усвідомлював себе лише як соціоекономічний суб’єкт. Якщо у Давній Греції або Палестині відчувалась певна схильність олігархічного капіталу до своїх родових традицій, то Рим як перший осередок світової урбанізації створив абсолютно нову систему («химеру»).
Новий інтернаціоналізований олігархічний клас, підвалини якого були закладені саме у Римі, почав продукувати такі явища, котрі не були характерними для будь-якого європейського етносу. Такими були урбанізація, перенесення всього культурного та господарського життя до великих міст («полісів», «мегаполісів»), зневага до етнічної, племінної традиції і, як наслідок, намагання витворити якусь окрему – міську культуру через перетворення усіх народів імперії у єдиний «суперетнос». Кульмінацією цього, за Л. Гумільовим, стало повсюдне поширення атеїзму і втрата західноєвропейським населенням певної окремої релігійної ідентичності.
У сукупності всі ці явища призвели до повної деградації римського населення, децентралізації і падіння імперії. Це був перший приклад руйнівного характеру олігархічного класу, хоча певну схожість ми простежуємо і в ранньоолігархічному (але не антиетнічному) класі Давньої Греції.
Надалі бачимо деградаційний характер інтернаціоналізованої олігархії у занепаді та деморалізації Візантії та Вселенській Церкві, котра продовжувала базуватись у Римі. Стався, фактично, синтез церкви і капіталу, що призвело до переваги останнього. Як відомо, повністю викорінити це явище неможливо і досі.
Великий капітал досить органічно увійшов у «варварський світ» і трансформувався у середньовічний феодалізм. Останній у своїх виявах ХIII-ХVI ст. був чистим породженням олігархії.
Східний світ у середньовіччі також набув ознак соціоекономічної олігархічності та витворив власну систему феодалізму. Втім, у Персії або Індії олігархічні суб’єкти не набули ознак інтернаціоналізованого класу. Вони зберігали свою етнічну ідентичність і завдяки цьому ми бачимо сьогодні на карті Іран, Індію, Пакистан, Китай, Японію.
Слід констатувати, що тюрки та перси у більшості своїй так і не увійшли у інтернаціональний капіталізм, який набув через колоніалізм світового поширення у ХVI-ХІХ ст. Капіталістичний інтернаціоналізм зміг лише частково охопити арабський світ, спонсоруючи на початку ХХ ст. його боротьбу проти Туреччини, і Китай, де, однак, етнічна ідентичність не зникла серед торгівельних станів.
Таким чином, світ отримав новий і найбільш впливовий соціоекономічний чинник – клас олігархії, який знайшов свій найбільш глибокий вияв у двох формах історичного розвитку: у капіталізмі та демоанархії. В цьому контексті, демоанархія виступає як поняття політичної антропології.
Необхідно розуміти, що сучасна демоанархія – це органічне продовження інтернаціоналізованої ідеології капіталізму ХІХ-ХХ ст. Це дозволяє зробити висновок про те, що олігархічний клас протягом історичного процесу здійснював найбільш дегенеративну у соціальному світі функцію – знищення етнічної свідомості, знищення релігійності, матеріалізації людської психології та, як наслідок, знищення національного державного організму.
Так чи інакше, але економічна антропологія за умов феодалізму та капіталізму – це намагання зберегти давній економічний устрій як одну з ознак етнічної ідентичності. Фактично, відбувався конфлікт між соціальною та етнічною психологією людини. Перша була продуктом олігархічної матеріалізації свідомості та вивищення матеріального достатку, тоді як друга виступала за повернення до духовних витоків через традиційні форми господарства.
Отож, економічна антропологія протягом всього історичного процесу має виділяти дві основні соціоекономічні сили: олігархічну і традиціоналістичну. Головною ознакою першої є інтернаціональний характер і несприйняття етнічної традиції, друга – боротьба за встановлення етнічної форми економіки. Під останньою слід розуміти: нівеляцію матеріального егоїзму людини та вивищення етнічного складового психології над соціальним; припинення процесів урбанізації та відновлення класу селян (наприклад, в українських умовах він був знищений протягом ХХ ст.); відкидання феодальних, капіталістичних, соціалістичних, комуністичних форм соціально-економічного устрою; необхідність відновлення на основі відродженого селянського класу («хліборобів» у В. Липинського) давніх землеробських форм господарювання.
Традиція соціоекономічного розвитку у хронологічному контексті залежить, як зазначалось вище, від трьох факторів: історичного процесу, політичної антропології суспільства та фази етногенезу. При цьому, відрізняючись від загальної традиції історичного хронологічного розуміння на другому своєму напрямку, соціоекономічний традиціоналізм виявляє особливо тісну залежність від етногенезу. Крім того, заслуговує на увагу взаємозалежність між політичною та економічною антропологією у контексті традиціоналізму. Так, соціально-економічний розвиток і державного, і недержавного суспільства цілком регулюється державним владним апаратом і системою конституційного ладу, тоді як ця ж владна система багато в чому залежить від стану соціально-економічного життя даного суспільства. Цю тезу особливо важливо усвідомити дослідникам, адже вона розкриває всю глибину міждисциплінарних зв’язків і на більш широкому рівні – на рівні всієї економіки та всієї політології.
Повертаючись до хронологічного контексту, необхідно виокремити органічне сполучення між історичною епохою економічної антропології за типом «феодалізм-капіталізм» та економічною антропологією сучасного розвинутого індустріального суспільства. Останній напрямок слід виділити від часу поширення глобалізаційних тенденцій у економіці і до сьогодні.
Весь історичний процес від ранніх форм суспільно-економічної організації і до сьогодні в соціоекономічному аспекті піддається визначенню боротьби між економічною антропологією і традиціоналізмом з одного боку та економічною антропологією як матеріалізацією свідомості і інтернаціоналізацією ринків з іншого. Це як дві сторони медалі, адже політична антропологія української нації також поділяється на дві антагоністичні сили, закладені у колективній свідомості: традиціоналістичний консерватизм і демоанархію. У випадку з економічною антропологією бачимо аналогічне явище і з антропологією політичною. Єдиною відмінністю є соціоекономічний аспект першої та політико-ідеологічний аспект другої.
Загалом соціокультурна антропологія має визначити глобалізацію як явище дегенеративне, адже значний історичний досвід інтернаціоналізаційних потуг завжди призводив до глибоких різнопланових кризових ситуацій. Глобалізація економічна не є цьому виключенням і прикладом її історичної форми є окреслений вище олігархічно-капіталістичний клас, який нині перейшов на стадію «бізнес-структур».
Метою економічної глоаблізації є не стільки детрадиціоналізація або інтернаціоналізація як пошук нових ринків збуту, об’єднання усіх економічних систем у єдину міжнародну економіку, що дозволить збільшити обсяги прибутків. Інтернаціоналізація є лише засобом досягнення цієї мети. Інструментарій у цього засобу доволі великий. Це і мас-медіа, і політична, і культурна, і психологічна інтернаціоналізація. Однак, мета у цього всього – економічна.
Соціоекономічний історичний процес пропонує економічним антропологам парадоксальний перехід від «людини-господаря» до «людини-фінансової», визначення яких у своїх хронологічних рамках, виступали рушіями економічного світогляду суспільства. Від часів антропогенезу і до сьогодні відбулась глибока трансформація економічного світогляду. Фактично, у традиційному руслі (на українському прикладі) залишились такі визначення як землеробство, сільське господарство (на жаль, існує лише на рівні етнопсихологічної пам’яті), людина-господар (виступає як чинник соціальної психології і має позитивне сприйняття серед слов’янських націй). Що ж стосується таких глибоких базових елементів економічної антропології як «праця», «ведення господарства», «внутрішній ринок», то вони помітно змінювались із кожною новою історичною епохою та кожною новою фазою етногенезу. При цьому, український історичний процес демонструє нам приклади успішності як індивідуальних, так і колективних господарств. Слід, однак, пам’ятати, що найбільш традиційним, закладеним уже на рівні психології українського етносу, видом ведення сільського господарства та виробництва є господарство колективне. Безумовно, що ми маємо сумний досвід колгоспів 20-30-х рр. минулого століття. Однак, слід звернути увагу, що колгоспи мали характер комуністичного явища і створювались як придаток до загальної індустріалізації. Найкращим прикладом є українське бездержавне суспільство ХІХ – початку ХХ ст., яке через сільські господарчі колективи та наявність внутрішньоекономічної бази, зберегло політичний, культурний і, відповідно, соціоекономічний традиціоналізм етнічної і соціальної психології. Звідси випливає і політико-антропологічне поняття «хліборобства» (за В. Липинським) як найкращої, найбільш виправданої історично, соціальної основи українського суспільства. Отож, головним ідеологічним завданням економічної антропології в українських умовах, є допомога політичній антропології у відновленні консервативного класу «хліборобів» або хоча б такої світоглядної системи у соціальній психології.
Що ж стосується соціоекономічних процесів у інших етнічних спільнотах, то вони у своїх традиціоналістичних аспектах докорінно відрізняються один від одного у відповідності до власних особливостей етногенезу. Кожна нація або етнос розуміють такі поняття як «господарство», «людина-господар», «внутрішній ринок» по різному. Так, для тюрків не є характерним землеробське або хліборобське господарство, що робить неможлим господарський колективізм. Китайці ж навпаки, протягом історичного процесу, найвдаліші соціоекономічні проекти здійснювали виключно через колективний формат виробництва. Важливими у цьому контексті виступають ландшафт і клімат як економічні та історико-географічні явища. Саме з умов біосфери розвивається ноосфера, тому «людина-господар» повністю залежить від природних умов на місці свого проживання. Ці ж природні умови нарівні з похідним від них історичним процесом формують і соціальну психологію суспільства.
Об’єднує економічні традиціоналізми (їхні позитивні значення) такий важливий фактор як боротьба з поширенням глобалізації. Глобалізація, котра виступає ідеологією олігархічно-капіталістичного класу, бореться за створення єдиного фінансово-економічного ринку, що разом із інтернаціоналізацією суспільства призводить і до зникнення внутрішніх ринків, монополізацією цих ринків транснаціональними бізнес-корпораціями. Фактично, великий і середній бізнес у більшості країн виступає як авангард глобалізації. Більш доступна характеристика цього антагонізму визнчається як боротьба «людини-господаря» із «людиною-спекулянтом». При цьому, людина-господар не має жодного відношення до бізнесу в його ринковому значенні. Це виробник, головна передумова збереження внутрішнього ринку. Він виробляє і постачає товар, але не займається бізнесовими, торгівельними операціями. На мою думку, це і є та сама «людина економічна» – об’єкт досліджень економічної антропології. Господар виступає одночасно і важливим соціоекономічним «агентом» у контексті сучасної економічної теорії.
Отож, в умовах сучасного індустріального глобалізованого світу, важливим завданням економічної антропології є всебічне вивчення «людини-господаря» у кожній етнічній традиції.
У контексті дослідницького напрямку економічної антропології сучасного індустріалізованого суспільства велике значення має характеристика «людини-господаря» крізь призму процесу урбанізації та відносин між філософською категорією «місто» та філософською категорією «село». Тобто слід визначити, що урбанізація – це породження соціоекономічної глобалізації, яке призводить до знищення традиційної класової системи як явища політичної та економічної антропологій і створює нові денаціоналізовані соціальні спільноти, орієнтовані не на виробництво, а на торгівлю. Фактично, з хліборобсько-землеробського традиційного (принаймні в українському історичному та історико-політичному процесі) класу формується чергове відгалуження міського пролетаріату. Останній – породження капіталістичної системи, штучно піднесене соціалістичними та комуністичними утопіями як «робітничий клас». Роль пролетаріату починаючи від 1917 р., в українській історії та історії Східної Європи глибоко деструктивна, деморалізаційна та демоанархічна. Це викликано нетрадиційністю міського робітничого класу для українських, польських або білоруських умов. Якщо його наявність виправдана історичними умовами в США, Великобританії та Франції, то в Україні – це утопія. Її небезпечність особливо виявила себе протягом 1917-1921 рр. До того ж як клас, пролетаріат був штучно сформований на українських землях лише під час революції 1917 року. До того «робітничий люд» слід розуміти не окремою соціальною спільнотою, а відгалуженням окремого «міського класу», котрий існував протягом ХІХ ст. і базою якого були міщани та сільські переселенці. Крім того, передреволюційні українські пролетарі не мали власної субкультури (головної ознаки окремішності соціальної групи), що зумовлює відсутність класової організованості у їхньому середовищі.
Таким чином, пролетаріат, робітничий клас – нетрадиційна форма соціоекономічного життя для українського суспільства та багатьох суспільств Східної Європи. Намагання повернутись до пролетарського культу в глобалізаційній інформаційній системі – свідчення намагання остаточно знищити землеробсько-хліборобський клас, стан «людей-господарів», тобто селян в Україні через нав’язування чужої виробничої культури, чужих економічних звичаїв, методів і способів виробництва.
Найбільшою загрозою економічної глобалізації для будь-якої країни є втрата контролю над внутрішньою економікою, повний контроль ринку транснаціональними корпораціями і, як наслідок, втрата більшої частини економічного суверенітету держави. Це загрожує і Україні. Ось чому важливим є відновлення традиціоналізму в економіці. Через відновлення класу селян-хліборобів, психологічного статусу «людини-господаря», «людини-виробника» можна відновити внутрішньодержавний ринок, зберегти внутрішню економіку, а отже, вберегти державний суверенітет і сприяти виведенню власної якісної продукції на міжнародний ринок. У ідеологічному сенсі економічна антропологія пропонує боротьбу з фінансово-економічним монополізмом у будь-якій традиційній формі господарства та виробництва.
Джерела та література
1. Аверкиева Ю. П. Этнография и культурная/социальная антропология на Западе. / Ю. П. Аверкиева. // Советская этнография. – 1971. – №5. – С. 9-16.
2. Бауман З. Глобалізація. Наслідки для людини і суспільства. – К., 2008.
3. Белик А. А. Экономическая антропология: взаимодействие экономики и культуры. / А. А. Белик. // economicarggu. ru.
4. Бромлей Ю. В. Современные проблемы этнографии. – М., 1981.
5. Бромлей Ю. В. К вопросу о взаимодействии городской («общемировой») культуры и культурных традиций народов мира. / Ю. В. Бромлей. / Мировая культура: традиции и современность. – М., 1991. – С. 15-21.
6. Geertz C. The Bazaar Economy: Information and Search in Peasant Marketing. / C. Geertz. // American Economic Review. – 1978. – Vol. 68. №2. – S. 28-32.
7. Гумилев Л. Древняя Русь и Великая Степь. – М., 2011.
8. Данилюк І. Етнічна психологія як галузь наукового знання: історико-теоретичний вимір. – К., 2010.
9. Шрадер Х. Экономическая антропология. – СПб., 1999.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.