Правда кличе!

Часи змінюються, та почуття правди - незмінне !

Життя несподіване своїми подарунками долі: чудовими прогулянками, приємними зустрічами та спілкуванням з мудрими людьми. Мені неймовірно пощастило, бо останнє з переліченого відбувається зі мною щочастіше завдяки прекрасному викладачеві історії України -  Сергійчуку Володимиру Івановичу.

На цей раз ми з нетерпінням чекали на візит старого товарища нашого педагога, визначної особистості, яка вплинула своєю діяльністю не на  одне покоління українців. Так, ви не очулися! Саме  поколінь!  

Барабанний дріб… Ми зустрічали народного депутата СРСР, народного депутата України, голову Товариства української мови імені Т. Шевченка, співзасновника Народного Руху України, одного з авторів Акта проголошення незалежності України, літературного критика, перекладача, поета та загалом дивовижної людини – Дмитра Павличка.

Як тільки Дмитро Васильович зайшов до лекційної зали,  студенти одразу ж відзначили для себе його охайний та стильний вигляд. На поетові була краватка з жовтого атласу, яка пробуджувала ще більше почуття любові до національних кольорів. Присутні тільки з часом почали впізнавати в чоловікові того самого великого літератора, якого в школі бачили на сторінках своїх потертих підручників. Його обличчя вкрили зморшки, волосся – сивина, але це лише  є ознаки зрілості, мудрості, досвідченості. Протягом зустрічі поет продемонстрував свій влучний гумор, жвавість, простоту в спілкуванні.

Розпочалася конференція зі вступного слова про важливість  об’єктивного та доречного оцінювання перебігу подій  у журналістській діяльності.  Дмитро Васильович зазначив, що людина відчуває брехню всім єством своїм. А правду, в свою чергу, слід висловлювати і вчинками, і словами. Вона, наче повітря, є скрізь і так потрібна людям. Хоч змінюються часи, та почуття правди – незмінне. А неправду частіш за все кажуть несвідомі й неосвічені апатики. Як приклад, поет навів війну 41-45 років 20 століття. Радянська влада позиціонувала російських вояків як першочергових визволителів народів Європи та світу, не врахувавши, а скоріш навмисно замовчавши, факт насилля жінок, грабунків, вимагань з простого мирного населення.  Чимало українців загинуло під час тих страшних подій, а нічого хорошого взамін. Тільки голод, репресії, русифікація…

Д.В.Павличко щиро поділився з нами своїми дитячими спогадами. Батько відправив хлопчика в польську гімназію (був він однісінький серед жидів та поляків).  У цьому місці як ніде більш почувала дитина свою окремішність та відчуженість. Учителька била тяжкою лінійкою маленькі долоньки Дмитрика лише за те, що він відмовлявся декламувати вірш  « Я- поляк» і  позиціонував себе як істинного українця. Натомість педагог обзивала хлопчика руським, русином (мабуть що не думала вона не гадала, яка з нього людина виросте).

А хист літературний у Дмитра Васильовича ще зі шкільної лави зародився, зокрема як і любов до дівчат.  Навіть тоді він усвідомлював, що пише вірші не гірші від багатьох сучасників ті крадькома підкладав їх до щоденників представниць  протилежної статі.

Поет розповів нам також про своє суспільно-політичне життя вже у старші роки.  Навчаючись в Львівському університеті, Д. Павличко виступав проти зросійщення навчальних закладів. У зрілості відстоював права українців на спілкування, ведення документації, викладання українською. Не  випадково, що мовна тема − провідна у його творчому доробку.

Студенти неабияк розчулилися, коли Дмитро Васильович прочитав свого вірша «Мова». Найбільш вбилися в мою пам'ять рядки :

Ні, ми не двомовні люди-недоріки,
Ми — із цього світу, знаєм сотні мов.
Але наша мова, дана нам навіки,
То — земля, де предків не змовкає кров.

Ми помрем за неї на майдані Львова,
На полтавськім полі, як було нераз.
Ми помрем і встанем, нас покличе мова,
Що не вмре ніколи, як звелів Тарас!

Маловідомим і досі є той факт, що літератор створив кіносценарій по творчості Шевченка, проте свого часу на нього заборонили знімати фільм. Головним посланням написаного було те, що індивідуальної свободи не може існувати, поки твій народ закріпачено. Так, після викупу Шевченко голосив до всіх, що він вільний, а народ плакав, бо люди всеодно відчували на собі той жахітливий гніт і знущання.

Словами про свободу, усвідомлення національної гідності Павличко закінчив таку патріотичну лекцію. Через тиждень Дмитро Васильович завітав до нас знов, аби роздати автографи охочим купити його книжки.
         Завершуючи свою розповідь, хотілося би висловити своє захоплення цією людиною. Адже нелегко  в такому віці не тільки писати та друкувати вірші, а й проводити такі хвилюючі та натхненні лекції серед сучасної молоді. Від душі бажаю Дмитру Васильовичу  довгих років життя, творчого натхнення та наснаги!