Історичний лікбез
Створення «великої нації» потребує великої історії…Проте що робити, якщо такої історії немає? Безперечно, найлегший варіант – придумати її і усталити в ряді поколінь на рівні історичної пам’яті. Проте як бути з тим, що історія , навіть національна, досить громіздкий конструкт, щоб після маніпуляцій гармонійно її вписати в світовий контекст історичного розвитку? Тож на чільне місце виходить привласнення історії більш історично давніших націй. Тенденції, що беруть свій початок ще з часів романтизму, коли творення великих національних історій стало справжньою загальноєвропейською тенденцією, досягли свого піку у історії Російської держави. Безперечно, цей процес відбувався і раніше, проте з кінця XVIII ст., російська історіографія поставила дане питання справді на конвеєр і вся література написана в сфері творення Московської державності, що нараховує тисячі й тисячі позицій є набором низькопробних маніпуляцій історичними фактами, щоб привласнити спадщину Київської Русі і всіляко дистанціюватись від ганебних сторінок співпраці з татарами, які, до речі, відіграли, одне з чільних місць в творенні московської держави, що російська історіографія вперто намагається забути.
«Основні проблеми полягають в тому, що московські , а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю , велику імперію . Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже . Тому московськими царями , починаючи з Івана IV ( Грозного ) ( 1533-1584 ) , було поставлено завдання «привласнити » історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії , - про це написав у своїй доповіді історик Ярослав Дашкевич.»[1]
Це можна було би лишити поза поглядом, проте претензії Росії на спадщину Київської Русі ставлять під велике питання давність українського народу, стверджуючи появу українців добре, якщо в період після монгольської навали, а гірше, якщо взагалі в часи зародження і розвитку козацтва.
Протягом століть імперської історіографією втовкмачувалась істина про Київську Русь, як про «колиску трьох братніх народів» і Росію, як «старшого брата», історичною місією якого є збирання всіх земель колишньої Київської Русі. Хоча про якого «старшого брата» можна говорити, коли Московська держава вперше починає фігурувати в історії, як улус Золотої Орди закладений в 1277 р. ханом Менгу-Тімуром, тобто майже через 300 років після формування Київської Русі.
В той час, коли на Русі відбувались процеси становлення державності, то на землях, де пізніше постало Московське князівство, що заявило про свої претензії на спадщину Київської Русі локалізувались фінські племена землі "Моксель", які перебували на той час в напівдикому стані.
Якщо осередком формування Київської Русі стає гілка східних слов’ян, яких ми добре знаємо зі шкільного підручника історії, то землі, що пізніше склали ядро Московської держави – це території племені моксель: меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші, що в період становлення державності на Русі були надзвичайно примітивними племенами, що ще в дусі своїх попередників не дуже були призвичаєні до осілого способу життя.[2] Тож. Відповідно про появу державності в племен моксель в цей період говорити не доводиться.
Іронічно, проте надзвичайно влучно охарактеризував московські претензії на київську спадщину український історик Михайло Брайчевський:
«Коли в Києві... хрестили Русь, то на місці, де пізніше через багато років виникла Москва, ходили, хіба що ведмеді».
Ще за часів князювання Василя III (1505-1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ'я монах Філофей: "Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути". З того часу наскрізною ідеєю всієї російської пропаганди стає ідея «богообраності» росіян. Росія починає претендувати вже не лише на спадщину Русі, а й на спадщину Риму та Візантії. Парадокс, проте відома всім «шапка Мономаха» - одна з регалій Московських царів, яка мала також вказувати на тяглість Московської державності від традиції Візантії, насправді, не що інше як прикрашена дорогоцінностями хутряна шапка, що її Узбек-хан подарував своєму грубо говорячи васалу Юрію Даниловичу чи то Івану Калиті за вірну службу. Ця ідея не є новою. Свого часу її виразив ще Н. С. Борисов[3]
Взагалі питання російської початків російської державності викликає і по сьогодні масу питань. Спробував відповісти на це питання в своїй монографії « Країна Моксель, або Московія» Володимир Білінський. Автор стверджує, що князі Володимиро-Суздальського, а потім і Московського князівства починаючи з Андрія Боголюбського булим носіями цілковито іншої ментальності, а саме фінської, що була фактично запереченням ідеалів, що на той час набули поширення в Київській Русі.
Нарешті, бажаючи панувати неподільно, Андрій прогнав із Ростовської землі слідом за своїми братами і племінниками й "передніх мужів" батька свого, тобто великих батькових бояр. Так чинив Андрій, як зауважував літописець, бажаючи бути "самовладцем" усієї Суздальської землі"[4]. Тобто вже своїм характером правління Боголюбський заперечував протодемократичні традиції, що знайшли свого розвитку на Київській Русі. Вихований у суто фінському середовищі князь став утверджувати власне єдиновладдя все більше не звертаючи увагу на боярський інститут. Тож, недарма, що у літописця князь дістає найменування "князь-залешанин", тобто «дикун», «варвар» і, дійсно, князь був далеким від традицій своїх попередників. Не був князь Андрій ніяким «Боголюбським», найменування якого таким чином викликає в мене винятково негативні емоції. Хіба можна назвати так князя, який вторгся до Києва і поруйнував духовні святині міста. При цьому досить наочним є факт, що князь Андрій Юрієвич першим відмовився від претензій на великокнязівський престол, не вбачаючи в ньому ніякої цінності. Тобто це був князь вихований цілковито в іншій традиції для якого життя на периферії було більш любим аніж боротьба за Київ, який ще протягом наступних десятиліть лишався настільки бажаним для удільних князів роздробленої Київської Русі.
Тож, творення історії Московії – це результат цивілізаційного вибору, що його на тому чи іншому періоді робили правителі Московії. Першим з них, хто зробив користь на користь «східного», «азійського» варіанту подальшого розвитку був, безперечно, Андрій Боголюбський, що віддав перевагу на користь фінського аспекту. Подальші правителі не зробили чогось особливого у даному напрямі, ставши адептами татар, використовуючи їх фактор для подальшого утвердження Московії в тогочасній політичній ситуації.
Московія воліє мовчати про майже 270-літнє правління Чінгізидів, що розпочалось зі Знаменитого хана Івана Калити, який, звісно, зібрав Московські землі, проте яким чином, російська історія не розповідає. Московська історіографія трубить про великого князя Дмитра Донського. Який вперше завдав поразки татарам, хоча водночас всі намагаються забути про його поїздки до Сараю і надання присяги тому ж таки Мамаєві, час від часу кидаючи відмовки, мовляв, готував заздалегідь план боротьби з татарами. Російські історики намагаються уникнути чергових згадок про те, що «знаменитый русский полководец» Олександр Невський був названим сином хана Батия і довгий час перебував при його дворі з таким статусом, що власне і врятувало Новгород свого часу від плюндрувань татарами», що займався «збором земель» не для «Русского государства» а саме для Орди, будучи її маріонеткою. Лев Гімільо в бачав у постаті Невського взагалі архітектора русько-ординського альянсу. І досить абсурдно, що цю людину було канонізовано церквою, як до речі, і того ж таки Андрія Боголюбського. Які були типовими конформістами і злочинцями.
Міфотворчість стала чільним способом формування історії. Поставлена на конвеєр кон’юктурних інтересів, російська історіографія уникає питань, що можуть похитнути міфи щодо великої Московії. Навітиь склався парадокс, що усе, що робилося для звеличування Московії, - будь-яка мерзота, будь-яка підлість стосовно слов'янських сусідів і супротивників - вихваляється. Усе, що зроблене на шкоду Московії, - піддається анафемі.
Тож, претензії на спадщину Київської Русі, назву якої російські історики намагаються обходити замінюючи найменуваннями «Русское княжество», «Русское государство» не мають під собою анінаймешого ґрунту. Київська Русь, що розвивалась в європейських традиціях і була сама по собі європейською державою не має нічого спільною з типовою східоазіатською деспотією - Росією, що такою лишається і по наш час з її прагненнями світової гегемонії.
______________________
[1] Ярослав Дашкевич «Учи неложними устами сказати правду». К.: Темпора, 2011. – 828 с.
[2] Майнов В. Н. Очерк юридического быта мордвы. СПб., 1885.
[3] Борисов. Повседневная жизнь средневековой Руси накануне конца света: Россия в 1492 году от Рождества Христова или в 7000 году от Сотворения мира. М. , 2005 - С. 279.
[4] Белінський В. Країна Моксель, або Московія». Роман-дослідження. – К., Видавництво ім.. Олени Теліги, 2009. – С. 112.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.