Антицерковна політика більшовицького керівництва

Радянський Союз - це цілком тоталітарна держава у якій місця не було навіть церкві.

З усіх релігій найбільший вплив на національне становлення українського народу справило православ’я. У його духовному просторі відбувався етногенез української нації, формувалося та розвивалося національно-культурне життя українців. За час свого панування на українських землях православ’я само зазнало значних еволюційних змін і трансформувалося у самобутнє духовно-культурне явище.

Традиційна для України громадська інституція - православна церква, єдина легальна організація, діяльність якої не вписувалася в рамки офіційної ідеології, відчувала на собі дедалі зростаючий тиск держави.

Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії 1917 р. значною мірою знімає обмеження у свободі віросповідання. Тимчасовий уряд проголошував рівність громадян в економічній, соціальній і політичній сферах незалежно від їх ставлення до релігії, створював придатні умови для життєдіяльності національних церков.

Політичні зміни викликали активізацію релігійного життя в Україні. В українському православ'ї набувають поширення три реформістські течії: автономісти, автокефалісти і обновленні. Автономісти дотримувалися традиційного православ'я в канонічній єдності з Московським патріархатом, який було відновлено 10 листопада 1917 р. на Помісному соборі в Москві. Значна частина православного духовенства виступала за церковну незалежність в Україні (автокефалію). В результаті паралельно з боротьбою за державну незалежність України, яку обстоювала Центральна Рада, розпочалася боротьба за створення Української автокефальної православної церкви.

Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту антицерковну атеїстичну політику. Духовність і церква оголошувалися ворогами нової влади. Вона всіляко намагалась обмежити вплив церкви на суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним супротивником радянська влада вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, який піддав новий режим анафемі. З метою підірвати вплив православної церкви радянська влада не перешкоджала виникненню релігійних груп. Така ситуація сприяла українізації православної церкви, незважаючи на опір патріарха Тихона і православної ієрархії.

Всі  перші  більшовицькі  декрети  і  декларації  проголошували  свободу  совісті  і  релігії («Декларація  прав  народів  Росії»  (1917  р.),  «До  всіх  трудящих  мусульман  Росії  і  Сходу» (1917  р.),  «Про  відділення  церкви  від  держави  і  школи  від  церкви»  ( 1918  р.).  Але  всі  ці демократичні  настрої  були  позначені  лише  на  папері.  У  житті  ж  розгорнулася  справжня війна радянської влади із церквою.

Наприкінці січня 1919 р. Раднарком УСРР ухвалив «Закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви». Цей закон передавав у руки держави храми: і все церковне майно, надавав органам влади право закривати небажані їм храми. Атеїстичне керівництво більшовицької партії повело наступ на релігію і церкву. Тисячі священиків і віруючих стали жертвами червоного терору. Частину храмів і монастирів було закрито, релігія оголошувалася «опіумом для народу», віруючі ставали неповноправними громадянами. Разом з тим, не маючи змоги покінчити з релігією і церквою водночас, держава дозволила діяльність багатьох релігійних громад. Серед них були і автокефальні, які тоді ще не були об'єднані в окрему церкву. Власті йшли на поступки значною мірою під тиском віруючих, а також із метою внести елементи конфронтації в церковне середовище України і одержати додаткові важелі впливу на церкву.

Всеукраїнська православна церква не мала власного єпископату, тому в жовтні 1921 р. в м. Київ  Був  скликаний  Всеукраїнський  Православний  церковний  собор,  на  якому  обрали митрополита  Київського  і  всієї  України  протоієрея  Василя  Липківського.  Цей  процес пройшов  із  грубими  порушенням  канонів  православної  церкви,  тому  УАПЦ  не  була  і  не могла  стати  визнаною  іншими  православними  церквами  світу.  Собор  Української автокефальної православної церкви сприяв активному утворенню церковних структур. У той час почали організовуватися богословські курси, гуртки й братерства, видавалася церковна література.  Богослужбові  тексти  перекладалися  з  церковнослов'янської  на  українську мову. Така  ситуація  тривала  недовго.  З  1922  року  почалося  жорстке  протистояння  між владою і церквою.

Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж УАПЦ критично ставилась до радянської влади. Спочатку власті намагались розкласти церкву зсередини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з'явилась "Діяльна Христова церква" (ДХЦ), на чолі якої став М. Мороз з осередком у Михайлівському монастирі у Києві. Але вона виявилась нежиттєздатною і у 1927 р. припинила своє існування. У 1925 р. виникає "Соборно-єпископальна церква" під проводом Феофіла Булдовського. Ця церква була лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську церковну незалежність.

Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась найвпливовішою українською церквою.

Наприкінці 20-х років влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ) було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Він був звинувачений в українському націоналізмі. У зв'язку з процесом "Спілки визволення України" УАПЦ була звинувачена в антирадянській діяльності. Введений у дію 1928 р. Адміністративний кодекс УСРР містив розділ "Правила про культи". Аналогічні документи, які фактично скасовували право на свободу совісті і віросповідань, в інших союзних республіках були прийняті лише через рік.

З  1929  р.  починається  масове  закриття  церковних  будівель.  Їх  або  руйнують,  бо віддають під потреби держави. Після тривалих політичних протистоянь у 1930 р. Українська автокефальна православна церква припинила своє існування.

Протягом  1930-х  років  тривало  активне  знищення  релігійної  сфери. Тепер партія була націлена не лише на фізичне знищення духовенства як ворожого класу, носія неприйнятної для більшовизму ідеології, а й на ліквідацію церкви загалом як "чужого" пролетарським ідеям, шкідливого утворення. Розгорнулася кривава розправа над священиками, церковним керівництвом. Було заарештовано близько 2000 священиків і майже всіх ієрархів УАПЦ, у т. ч. митрополитів В. Липківського, М. Борецького, І. Павловського. В другій половині 30-х років в Україні не залишилося жодної парафії з українською мовою богослужіння. Смертю мучеників загинули тисячі представників інших напрямів у християнстві та інших релігійних конфесій України. Свідченням  тому були не лише законодавчі акти, які жорстко обмежували діяльність релігійних організацій.

Заборонялась  будь-яка  релігійна  діяльність.  Священнослужителі  мали  можливість  служити тільки у культових спорудах і будинках віруючих. Заборонили і створення біблійних гуртків і товариств. Слова «піп», «куркуль», «петлюрівець» сприймались як синоніми. А з 1933 р. релігійні організації проголошуються ще й "оплотами фашизму". Це стає моральним обґрунтуванням подальшого розгортання репресій, спрямованих на остаточне викорінення релігії як ворожої ідеології.

Друга п'ятирічка була оголошена "п'ятирічкою знищення релігії". У 1934-1935 рр. розгорнулося здійснення плану масового нищення культових споруд. Жертвами цього варварства радянської влади стали численні пам'ятки церковної архітектури України. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор, Микільський військовий собор, Трисвятительська церква, Богоявленський собор Братського монастиря і церква Успіння Богородиці (Пирогоща) у Києві, Свято-Миколаївський монастир у Харкові, Покровський собор у Запоріжжі, Успенський собор у Полтаві. Тисячі культових споруд стояли пустками чи були перетворені на склади, кінотеатри, божевільні і навіть в'язниці. Ця кампанія мала сумні наслідки: в Україні на середину 30-х років залишилось порівняно з 1913 р. лише 9% церковних споруд.

Пануючий державний атеїзм посилював вплив на населення більшовицької партії, але разом з тим спричиняв глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.