Блокування університетів: як воно відбувається і до чого приводить?

Протести студентів на своєму місці навчання за власні найближчі інтереси в Україні досить екзотична справа - за минулий рік, та тепер до жовтня їх було зафіксовано всього 8 та 7 випадків відповідно.

Протести студентів на своєму місці навчання за власні найближчі інтереси в Україні досить екзотична справа. Як зазначає моніторинг протестів Центру дослідження суспільства, за минулий рік, та тепер до жовтня їх було зафіксовано всього 8 та 7 випадків відповідно (і це при загальній кількості протестних дій у щонайменше 3636 в 2012 році та поки що 2780 в 2013). Тим паче, екзотичним є блокування університетів. За останні роки до протестних подій на Євромайдані, воно було зафіксоване тільки двічі, в Рівне і Одесі. А за останній тиждень блокованими вже виявилися 4 столичні виші: НУХТ, НПУ, КНУБА і КНУТД. Понад те, судячи із повідомлень, таке блокування не збирається здавати. Отож, як бачимо, по столичних вишах розгортається досить неординарне, навіть епатуюче для сучасних реалій українського суспільства.

Відповідними виходять і реакції, які там мені вдалося поспостерігати, вирушивши із активістами на пару таких блокувань. Хтось звинувачує їх у небажанні вчитись, мовляв, двієчники. Хтось саркастично питає перед заблокованими дверима: «І що? Думаєте вас для того, щоб щось змінити, достатньо?!». А хтось просто бере і розбиває з їхніх рук мегафон. Але більшість студентів за. І хоч не всі з них потім приєднаються до протестувальників на Майдан – головну ціль акції -– все таки навчання йде своїм ходом після зняття блокади та й репресії можуть з'явитись. Однак принципова пасивна підтримка явно присутня.

Чому так відбувається? Як організатори повотрюють це знову і знову та при цьому уникають репресій? Врешті, які можуть бути наслідки блокування? Про це і намагатимусь розповісти у цій замітці.

Помаранчевий спадок

Власне, не можна сказати, що ідея блокування виникла сама по собі. Вона походить ще з часів Помаранчевого Майдану, коли студенти вишів, координовані організацією «Чорна Пора», боролись за своє право на страйк. Як заявляють організатори тодішніх блокувань, репресії з боку ректоратів вишів тоді були навіть більші, ніж тепер. Однак цю проблему вдавалося вирішувати. Колона зібрана із одного університету вирушала блокувати інший і навпаки. В результаті, виходили досить масові і значущі протестні акції, апогеєм яких став вимарш десятитисячними колонами під Міністерство Освіти і участь в блокуванні Генеральної Прокуратури.

На разі ініціатором поточних блокувань у київських вишах є громадянський рух «Відсіч», у який в тому числі входять колишні учасники «Чорної Пори». Тому не дивно, що і цього разу вони обрали схожий спосіб боротьби за страйк. Водночас на відміну від помаранчевих подій, важливу роль у студентському протесті відіграють самоорганізовані на місцях страйкоми об’єднані у Студентську координаційну раду. Вони, на відміну від «Відсічі», чи то через острах репресій, чи то через співпрацю з адміністраціями, налаштовані менш рішуче. Тому довгий час утримувалися від «радикальних» дій, що можуть нібито дискредитувати їх та виставити провокаторами, виводячи левову частку студентів на прості демонстрації та пікети. Як результат, для організації блокувань залишилися здебільшого тільки активісти «Відсічі», але вони вже не могли розраховувати на ті масові сили, які були доступні їхнім попередникам у 2004-му.

Диспозиція і тактика

Напевно, до кінця євромайдану так ніхто б і не заговорив про блокування університетів такою зменшеною кількістю активістів, якби би не розгін Майдану в ніч на 30 листопада та наступні супровідні цьому події -– захоплення КМДА, штурм Адміністрації Презедента, щоденні стотисячні мітинги на поверненому Майдані. З одного боку, це створило гостру потребу широкій мобілізації народних -– і, насамперед, студентських -– мас. А з іншого, дали реальну можливість зробити це конфронтаційними засобами -– за фактичної відсутності муніципальної влади і зосередженні силовиків на охороні центральних державних органів. Так блокування вишів постало у своєму другому виданні.

Власне, за таких умов в новому форматі воно потребує зовсім небагато активістів -– осіб 30. Хоча звісно все тут ще залежить від розмірів блокованого корпусу і кількості його входів/виходів. Активісти -– здебільшого студенти інших вишів -– збираються зпозаранку десь поблизу кампусу-цілі. Там вони, отримуюючи інформацію від місцевих інсайдерів, дізнаються, які місця потрібно блокувати і відповідно до цього розбиваються на групи. Зазвичай, в залежності від розміру дверей в одну групу входить від 5 до 10 осіб, понад те, можливо ще декілька спікерів з мегафоном і людей на роздачі листівок. А далі вони займають свої позиції і починається найцікавіше.

Перебіг

Власне, реакцію людей на це можна поділити на три основні групи: схвальна, байдужа і протестна. При цьому на початках, коли перші студенти, викладачі та інший персонал вишу застає вхід в кампус заблокованим, переважають здебільшого байдужі реакції -– люди відходять і стають остронь. Водночас, раз по раз блокувальники починають наштовхуватись на задир,здебільшого, членів адміністрації середньої та вищої ланки, але деколи і студентів чи рядових викладачів, що за абищо хочуть потрапити в середину. Врешті, протестні випади проти блокувальників дістаються кульмінації і тут починає грати роль, яка і наскільки щільна маса зібралася навколо них. Адже якщо там знаходяться байдужі студенти-зіваки або оточуючих вкрай мало, противникам блокування в тому числі за допомогою охорони все таки вдається прорвати її, деморалізувавши симпатиків і відтіснивши активістів. Натомість, якщо прихильників блокування навколо місця конфронтації збирається достатньо багато, відбувається такий собі стрибок. Пасивна підтримка через характерні гасла штурмованих -– «Студент за студента!», «Разом -– сила!», «Ганьба!» тощо -– переходить у активні дії. І ось вже деякі симпатики стають у лави поряд із активістами, а то й відверто відтягають за комір свого агресивного декана, що намірився прорвати блокаду університету.

Звісно, так не може тривати нескінченно. Активісти стомлюються, а симпатики, скільки б їх там не було, все таки ангажуються надто повільно, порівняно із силами адміністрації, що кидає на прорив все більше людей, як з охорони, так зі студсамоврядування. Тому десь через годину-півтори блокування кампусу доводиться знімати. Але більше активістам і не потрібно. Як заявив мені координатор одного із блокувань: «Ми розуміємо, що всіх піти на Майдан не змусимо. Але наша ціль повпливати на тих, хто так чи інакше ще має якісь сумніви». Тому вже на фінальному етапі перед самим зняттям заблокованим залишають здебільшого лиш центральний вхід, вивільнені ж активісти збирають людей у колони із гаслами «На Майдан!». У підсумку, до початку повного відновлення проходу у кампус мобілізованими виявляються 50-200 осіб, в залежності від успішності блокування. Крім того, можна припустити, що ще деяка частка отримує імпульс рішучості від побаченого і виявляється більш схильною до подальших «майданних» мобілізацій.

Наслідки

Але не тільки мобілізація на Майдан є результатом блокування вишів. Фактично, активісти, що його проводять, виступають як така собі стихія. Нахлинають на безпроблемну поверхову видимість університету і разом із забраними студентами руйнують її, залишаючи по собі розітнуті нутрощі внутрішніх проблем. А повернути все назад вже не так просто.

Показовим в цьому контексті є випадок блокування Київського національного університету будівництва і архітектури. А саме півгодинний проміжок, коли блокувальними із мобілізованими начебто вже і пішли, але інші студенти схвильовані такою подією зовсім не спішили на пари, а стояли або при вході в холі, або і далі надворі. В цей час при вході з’явився (очевидно, розхвильований не на жарт) ректор із закликами всім заспокоїтись і зайти всередину на пари. Водночас замість звичної покірності, яку б можна було очікувати в рамках типової ситуації, студенти обступили його і почали задавати злиденні питання про ремонти в корпусах, опалення в гуртожитках, корупцію в університеті. Всі ці розпитування тільки набували апогею і ректору не вдавалось нормально на них відповісти. Видно, що скоро йому би довелось зовсім не солодко, але тут йому в пригоді стали інші студенти.

Далеко не всім було чути розмову з ректором -– все це відбувалось хаотично в натовпі без мікрофону чи якихось підсилень. Тому задні ряди просто не знали про, що там ректор говорить зі студентами. Натомість, розігріті під час блокування характерною майданівською ультраправою істерією і будучи цілком невпізнаваними у натовпі, вони змогли реалізувати свій запал іншим чином. Для цього достатньо було комусь одному із них крикнути «Слава Україні!» і все пішло за ефектом доміно по протореному сценарію кричалок через «Смерть ворогам!» і «Україна -– понад усе!». Тут варто зазначити, що ректор КНУБА як старий ще радянський партієць має репутацію такого собі «комуніста», тому всі ці викрики були такими собі погрозами насамперед йому. Врешті, коли зазвучало (хоч і не так впевнено) «Комуняку -– на гіляку!» ректор скористався ситуацією, і поскаржившись на невихованих грубіянів, ретирувався геть від незручних соціально-економічних питань студентів. А ті помалу та й розійшлися, хто на пари, а хто на Майдан.

Висновки

Конфронтаційні протести завжди вирізняються дещо вищим за решту рівнем успішності. Саме тому не дивно, що блокування університетів набуло такого розвою. Окрім вигоди від мобілізованих таким чином на Майдан учасників є ще й інша. Після подібних конфронтацій проблемні виші ще добре подумають чи варто далі перешкоджати і репресувати своїх студенті-протестувальників.

Разом з тим, варто зазначити вкрай поверхневе використання активістами потенціалу цього протестного методу. Після того, як по своїй короткочасній інтервенції блокувальники відходять як стихія, місцеві студенти полишаються самі на себе разом із всіма своїми проблемами. Звісно, захист громадських організацій та подальший успіх всієї кампанії цілком імовірно допоможуть симпатикам протесту серед них уникнути репресій. Водночас розкриті під час цього навчальні, самоорганізаційні і соціально-економічні питання принципово ігноруються. Більше того, можливо всупереч задумці організаторів, але подібні блокування під ідеологічними меседжами на даний момент лише сприяють розкручуванню ультраправої та антикомуністичної істерії, що надійно заступає на місцях матеріальні проблеми студентів (особливо, коли ректор виявляється «комуністом» або «регіоналом»). Виходить так, буцімто євроінтеграція чи заміщення «злочинного уряду» автоматично вирішать всі проблемні місця університету.

Складно сказати, чи стикалися з подібними організаційними труднощами і викривленнями учасники блокувань вишів під час Помаранчевого Майдану. Разом з  тим, точно можна зазначити, що у перспективі суттєво ефективнішим було би блокування університетів зі ставкою не на мобілізацію на Майдан чи інше велике протестне дійсно за будь-що, а на актуальні місцеві соціально-економічні та навчальні вимоги з потенційною перспективою подальшого переростання блокування у довгостроковий самоорганізаційний проект, тобто окупування університету. Звісно, всі ці дії повинні інтегруватись і координуватись в загальному протестному контексті, проте для повного розкриття свого потенціалу їм необхідно більше автономії. В підсумку, це може принести користь як і на мікрорівні університету, витворивши дієву студентську опозицію до адміністрації, так і на макрорівні Майдану, привівши туди учасників, краще свідомих мети і цілей свого перебування там.