Гейінтеґрація

Якою повинна бути успішна стратегія ЛГБТ-активістів?

Гей-парад таки відбувся. Але як? Трохи менше сотні учасників оточені щільним тисячним кільцем міліції посеред буремного моря релігійних і просто ультраправильних фанатиків. Чи зближує це ЛГБТ-спільноту з народом і несе в нього світлі ідеї терпимості та солідарності? Навряд чи. І річ навіть не в тому, щоб приймати під «народом» киплячу прокльонами масу ненависників. Вони-то не менші «фріки», ніж (буцімто) ті «геї», яких намагаються заклеймити такими. Річ в іншому – цьогорічний ЛГБТ-парад став можливий тільки завдяки, а зовсім не всупереч діям наявної консервативної влади олігархів. Вона, фактично, вигородила його учасників від зловісників, як підстрахувавши кволу грантову організацію, так і закривши очі на свої попередні заборони. Звісно, такий несподіваний союзник в ЛГБТ-спільноти з’явився тільки через певний міжнародний тиск і потребу задовольнити євроінтеграційні ілюзії. Тим не менше, це ніяк не говорить про те, що його якось можна угамувати і зробити нормальною «ліберальною європейською владою». Навпаки, союз із ним несе більше збитків, ніж зиску ЛГБТ-спільноті, фактично реалізуючи свободівські балачки про «гомодиктатуру» для мільйонів громадян країни. Про це та інше і намагатимусь розповісти тут. 

Ціна «Свободи»

Воістину, влада з такою злиденною соціально-економічною політикою як у нас може втриматися тільки завдяки культурним суперечностям, на які звертатиме увагу, аби розгнівані знедолені народні маси могли випустити пару. Ви за українську мову чи за російську? Ви за «фашистів» чи «антифашизм»? Тепер до цього додалася ще одна дилема – ви за геїв чи проти них? Безперечно що при цьому, у піднятих власноруч антиноміях влада завжди займає цілком цивілізовану сторону – вигороджуватиме російську як мову меншин, боротиметься із фашизмом на шляху до євроінтеграції, а зараз ще й заступатиметься за ЛГБТ. Словом, створюється цілком такий нормальний європейський імідж.

Інша справа, що ціна цього іміджу вельми дорога. Адже штучно вириваючи із свого соціально-економічного контексту культурні питання і оголошуючи їхній «захист», влада створює не менш химерну культурну опозицію, що так само «захищає» свої цінності – такі ж ілюзорні, але з не меншим завзяттям. Звісно, образ гомофобних українофільних фашистів необхідний владі як пугало, на фоні якого, відстоюючи світські цивілізовані цінності, її олігархічний капіталізм завжди буде вигравати. Тим не менше, гуманістична суть цих цінностей позірна, а негуманність опозиційних цінностей цілком реальна. Тому загравшись, олігархи можуть привести до влади ще більше зло. Такі культурні спекуляції – це гра з вогнем.

Теорія ігор

Одначе нова ставка на ЛГБТ істотно відрізняється від попередніх культурних владних політик. Попереднє русофільство і «антифашизм» мали цілком окреслену регіональну позицію. Так, ідея вступу до Митного союзу згідно соцопитування КМІС переважно підтримується саме жителями Сходу та Півдня (а саме там і знаходиться переважна більшість провладних виборців!), в той час як в Центрі та на Заході переважно підтримують вступ в ЄС. Окрім того, за даними моніторингу протестів, репресій і поступок Центру дослідження суспільства 2012 року близько 92% протестів за участі ініціатив та організацій з ідеологією російського націоналізму відбулися в південних та східних областях України. При чому, 90% з них були конвенційними, тобто відомими і загальноприйнятими формами протесту, які не чинять безпосередній тиск, що зайвий раз підтверджує їхню регіональну декларативність. Тому-то влада без особливих електоральних ризиків могла не приховувати до них своє покровительство. Більше того, вона сама давно встигла зарекомендувати себе прибічницею традиціоналістських православних цінностей.

Ситуація ж із підтримкою геїв іде у великій мірі впоперек такого усталеного реноме. Адже гомофоби, фактично, розосереджені по всій території України, а не тільки в західних чи навіть центральних областях. Про це свідчать дані  Центру дослідження суспільства за минулий рік, які свідчать, що протести проти ЛГБТ відбуваються у всіх регіонах України (9 протестів  – на Півдні, 5 – на Заході, 4 – на Сході, 3 – у центральних областях), лише Київ займає виключне місце (не менше 17 протестних дій), що однак недивно, зважаючи на винятковий символічний статус столиці для протестувальників. Тому, аби з одного боку, не втратити електорату, а з іншого, не розчарувати євроінтеграційних партнерів, доводиться діяти виважено. Почергово виступати то для західних ЗМІ за терпимість і права ЛГБТ, то перед своїми вірянами, вказуючи на необхідність розвитку духовності. Але не варто думати, що грати в таку постмодерну еклектику складно – все одно ж нічого насправді не доведеться змінювати. Багатовекторне болото, як і стабільність з Покращенням, міцні засновки для прав і «духовності», от тільки виключно для групки найбагатших мешканців країни.

«Самое слабое звено»

Зовсім інша ситуація з тими, хто має необережність втягуватися в цей спектакль свідомо, наївно вірячи в його справжність. Адже все, що може очікувати їх там – це максимальний визиск, а потім – з переходом до нового більш обіцяючого спектаклю – полишення на звалищі історії. Адже олігархів не цікавить ані розвиток російської мови, ані антифашизм зі всіма «великими перемогами», ані, зрештою, права ЛГБТ (як і інші права людини). Їх цікавить лише одне – прибуток. І якщо дотримання якогось «цивілізованого» принципу буде обіцяти таку вигоду на внутрішній чи зовнішній арені, звичайно, вони погодяться на це, але тільки доти, доки воно буде їм вигідне.

Проте якщо становище націоналістичних традиціоналістів по правому і лівому березі дотепер має ще достатньо невичерпаний ресурс, який ґрунтується на різниці історико-культурних потенціалів регіонів, то боротьба за права ЛГБТ видається таким собі реверансом перед Заходом – недовготривалим і тактичним маневром для накопичування необхідного символічного капіталу, аби увійти у потрібні статусні кола. Звичайно, певні преференції для ЛГБТ будуть: можливість проводити свої акції (у тісному колі міліції), медіа-простір (у перервах між комерціоналізованим мракобіссям реаліті-шоу та серіалів), навіть якісь антидискримінаційні закони (яких будуть дотримуватися, звісно, тільки на папері). Словом, все на західну прогресивну манеру, аби певні особи з вищих класів могли публічно похизуватися власним камінг-аутом. Але не більше. Навіть менше. Адже у своєму паралельному спектаклі, нарощуючи націоналістичне мракобісся, влада тільки множитиме голодні пащеки, готові розірвати все «чужацьке» на своєму шляху. Безперечно, сама вона ніяк не збиратиметься опинитися на їхньому шляху і тому в хід на поступки «національній єдності», запевне, підуть відгодовані на грантах і адмінресурсі тушки із ЛГБТ-спільноти. Горе переможеним.

Камо грядеши?

Які ж тоді є альтернативи? Адже в складній ситуації роздутої в суспільстві гомофобії вибирати-то особливо не доводиться… Тим не менше, вони є. Замість того, щоб переходити на сумнівну владну сторону і заспокоювати себе навіюваннями про її «цивілізованість», краще добре оглянутися навколо і кооперуватись із подібними собі, із пригнобленими. Їх-то в нас не мало і світ не закінчується на одних ЛГБТ. Що це означає на практиці?

По-перше, відмову від грантових та покровительських маршів. Вони нікому не приносять користі, окрім їхніх капіталістичних грантодавців та патронів. Звичайно, кошти звідти, як і якийсь держзахист, все-таки, потрібні в не надто сприятливих до «гендеру» вітчизняних умовах. Але ж не проводити всі акції в ніжних обіймах «Беркуту» під черговий грантовий транш?! В такому випадку гендер і справді залишиться західним та елітним слівцем.

По-друге, солідаризація та допомога іншим протестним ініціативам, особливо тим, що проводяться на соціально-економічному підґрунті. Як демонструє нам статистика протестів Центру дослідження суспільства саме такого типу протестні дії серед усіх займають найбільшу питому частку (2011 – 60% і 2012 – 43% від усіх протестних подій). І, разом з тим, як стверджується у висновках аналітиків, соціально-економічні протести потерпають від надмірного медійного акценту на політичних та ідеологічних конфліктах. Саме до них у минулому році (тобто напередодні виборів) і відійшла більшість колишніх союзників соціально-економічних протестних ініціатив серед громадських організацій та політичних партій. Звичайно, не кожні протестувальники з найманих робітників з радістю прийняли би таку несподівану підтримку, але знаходячись у не надто простому становищі деяка частина, все таки, скористалась б таким шансом і визнала (як не крути!) «геїв» за своїх товаришів. А це і потрібно ЛГБТ-спільноті в Україні, аби повернутись із грантової відірваності до пересічних людей, розвіюючи таким чином демонічні традиціоналістські міфи націоналістів.

Врешті, по-третє, ЛГБТ-руху потрібно звертати увагу на реальні робітничі квір-історії та оповіді камінг-аутів. Звертати, насамперед, для того, аби продемонструвати, що гомосексуальність – не вигадка злісних українофобів чи «бузувірів» над нами, а цілком реальна ситуація для абсолютно нормальних людей серед нас. Тільки таким чином, показуючи, що з нетрадиційною орієнтацію може насправді виявитись твій родич, друг або навіть ти сам, варто розраховувати на проникнення вглиб народу і охоплення чогось більшого, ніж пафосу культурної еліти суспільства.

Далі буде?

Підсумовуючи, треба зазначити, що траєкторія ЛГБТ-спільноти на разі видається сумнівною. Із невеликого, здебільшого лівого, субкультурного середовища вона має всі шанси, скориставшись тимчасовою тактичною милістю влади та грантодавців, вийти на більший обшир. Звичайно, це спокуса. От тільки цей новий обшир означатиме таку собі позолочену клітку західного політкоректного зразку, в якій ЛГБТ-спільноту будуть відгодовувати на забій для чорних часів мракобісся. Тому не варто піддаватись їй та приймати несподівану милість нових союзничків, а, напроти, відмежувавшись, намагатись у кооперації з іншими активістськими ініціативами власноруч вийти із пут субкультурності та віддаленості від широкого загалу. Саме в такому варіанті, окресленому тут, і бачиться єдина перспектива як для ЛГБТ-руху зокрема, так і для вільного суспільства без дискримінацій в цілому.