Як борці із "антинародним режимом" допомагають самому режиму

Кілька слів про вуличні напади на протестувальників та про мовчання медіа

Про випадок побиття журналістки на опозиційній ході не писав здається хіба що лінивий. Скільки вже мільярдів символів вбито в текстових редакторах, скільки мільйонів лайків та коментарів зібрали під собою матеріали про це, скільки терабайтів фото залито в інтернет із черговим викриттям осіб нападників. Тим не менше, я також хочу заторкнути цю тему, але з іншого боку, як мало хто її до цього торкав, оскільки вважаю, що саме ті маловідомі аспекти, про які я хочу оповісти, були і є зовсім незаслужено забуті в українських медіа. Йдеться про особливі вуличні напади на протестувальників, циркову специфіку їх висвітлення та те, як і хто на цьому наживається.

White Pride

Бути активістом у фактично авторитарній Україні нелегка справа. Олігархічний режим постійно намагається вставити палки в твої активістські колеса, погрожуючи не тільки «винтінням» на протестах, але й поза ними у буденному житті: виклики до начальника/ректора, проблеми із держслужбами, тиск на рідних та близьких. Однак бути лівим активістом ще й особливо небезпечно. Небезпечно не тому, що на тебе чатує додатково озлоблений «мєнт» з дубинкою в рухах (ні, по зубах від влади в нас ризикують отримати всі, хто має сміливість виказати щось не те). Небезпечно тому, що окрім «узаконених» силовиків, на лівака ще чекає терор «неузаконених» силовиків із начебто таких же борців із режимом, тобто, здавалося би, зі «своїх», із активістів.

Хто ж ці ненависники і чому вони так затято нападають на потенційних товаришів по боротьбі? Як можна було здогадатись, це ультраправі. І як будь-які прихильники ультраправих ідеологій, слідуючи своїй фашистській логіці, закладеній ще в першій половині минулого століття, вони намагаються підім'яти під себе увесь протестний рух, заявивши на нього свою виключну монополію. Звичайно, монополії на протести в суспільстві в принципі бути не може (точніше, може, але то вже будуть ніякі не протести, а барижне «флагомахання» або тоталітарна «обязаловка»). І якщо у своєму рідному правому ідеологічному секторі вони у великій мірі згуртовані навколо монопольного політичного стовпу – ВО «Свободи», і якщо їм навіть парадоксально вдається підминати під себе своїх ліберальних союзничків із опозиції (схиляючи їх, наприклад, до номінування на престижну західну премію відверто расистського та ксенофобського блогу Білозерської), то у лівому спектрі все туго. Більше того, «кляті» ліві постійно загрожують цій монополії, ідеологічно підмиваючи колишніх її учасників своїми ідеями так, що ті з часом самі починають цуратися колишніх провідників. От, і доводиться активістським монополістам із ВО «Свобода» під випробуваним гаслом «Хто не з нами, той проти нас!» принагідно допомагати «злочинному режиму» пресувати борців проти нього.

І це зовсім не вигадка. Так, за даними моніторингу протестів Центру дослідження суспільства на не менш ніж 48 протестних подій «нових лівих» в минулому році припало 18 (тобто дещо більше третини) негативних реакцій та контр-протестів. Серед них половину займають насильницькі або конфронтаційні дії з боку ультраправих. Але нехай навіть без моніторингу – треба ж тільки добре озирнутись – і ось! Напад на презентацію науково-популярного журналу про соціальні проблеми, напад на профспілкових активістів після їхнього мітингу проти визискування студентів, щорічні провокації проти учасників «Маршу Свободи» за декриміналізацію курців, налети на студентські кінопокази в університетах. Список можна тільки продовжувати і продовжувати…

Три мавпи

Окремо в очі кидається реакція на це в українських медіа. Точніше, її глухо-сліпо-німа відсутність. І нехай, нехай би ігнорували проплачені провладні ЗМІ. Але ж так само мовчать ті, хто в увесь голос називає себе «вільними» та «незалежними» медіа. Натомість, вони ласі висвітлювати кидання сніжками під Верховною Радою, патріотичні мовні протести або «репресії» проти сумських графітчиків (яких насправді судили за расистські погроми!).

Що вже й казати про зрезоновану цими медіа справу з побиттям журналістки на марші «Вставай, Україно!». Це тільки мені здається, що її встигли обсисати до кісточок? Так, факт нападу безперечно був. Так, прикро, що від вуличного терору страждають загалом невинні люди. Однак для чого, в біса, приділяти стільки уваги цьому одному випадку, розгортаючи на його фоні сцени відвертої національної істерії та донбасофобії. Парламентські слухання? Чудово! Але давайте тоді запросимо на них ще й представників жертв вуличних банд неофашистів курованих ВО «Свобода». Ні? Вони не фашисти? Але на людей же хтось нападає? Чому б і про це не поговорити? Зрештою, напевно, це тільки випадково у відомих ультраправих хуліганів раптово знаходяться посвідчення помічників депутатів.

Звісно, від всього цього можна достатньо просто відкупитись маргінальністю цих жертв. Мовляв, за тими ж даними моніторингу протестів Центру дослідження суспільства кількість протестних дій ультраправих більша на порядок, як і кількість негативних реакцій, репресій та контр-протестів проти крайніх правих, які походять здебільшого (у 62%) від державних силових структур, проти яких ми, активісти, наче всі боремося. Тим не менше, такі дані показують всю небезпеку ультраправих, які розгортаючи (і, варто визнати, досить успішно) свою протестну діяльність, паралельно намагаються за будь-що заглушити своїх конкурентів. Цим вони перетворюються в таку собі репресивну субвладу, з якою вибудовується своєрідна ієрархія прочуханів: влада – ультраправі – «нові ліві», при цьому останнім, як ведеться, доводиться отримувати за всіх.

Чому в такому випадку мовчать ліберальні громадськість та ЗМІ? Адже вони зі всіх сил маніфестують необхідність демократизації і плюралістичну цінність кожної думки, не кажучи вже про цінність людського життя. Зрештою, зрозуміло чому. Нікому із «демократичних» олігархів, що фінансують «наступ демократії» в нашій країні, не вигідний розголос в такому світлі. Інакше такий бажаний для них союзник як ВО «Свобода», що допомагає своєю ультраправою бравадою ще добирати необхідну кількість голосів серед розчарованих колишніх виборців, опиниться в дуже невигідному світлі. І тоді хороші «про-українські» олігархічні сили капіталістів вже не прийдуть до влади, і на нашій землі запанує безпросвітний морок жахливої українофобії, і квіти патріотизму більше ніколи не зацвітуть. Амінь.

Чорні вдови

Тим не менше, поки одна «патріотична» фракція олігархічних капіталістів зі всіх сил намагається приховати справжню сутність свого багатообіцяючого ультраправого симбіонта, виставляючи його як жертву «злочинного режиму», інша фракція не гає часу і, користуючись народним борсанням, викликаним «патріотами», все міцніше заплітає липкі тенета авторитаризму навколо українського суспільства. На черзі свобода зібрань.

Як так?! Може  спитати якийсь обурений читач. Чому це бідна опозиція винна у злочинних діях влади? А так, винна. Адже саме голосіння навколо побитої журналістки зі всіма заклинаннями до слухань і дало необхідний привід для висунення провладного законопроекту про порядок мирних зібрань. Він  встановлює обов’язковий термін попереднього подання заявок для зібрань, збільшує можливості заборонити їх через суд і, що найголовніше, посилює відповідальність учасників за «незаконні» мирні зібрання до величезної суми штрафу або терміну ув’язнення до 3 років. Коротше, приїхали. Причому, приїдемо точно, якщо цього разу, так само як і минулого, на протести не вийдуть обурені громадяни. А цілком можуть і не вийти, зважаючи на останні політичні цирки з маршами. Мовляв, а для чого мені ця свобода протестів, якщо і там, і там платять – питання лише в ціні. Іншого ж їм ніхто із влади чи опозиції і не показує!

Але якщо навіть припустити, що люди таки вийдуть і цього разу все  не обмежиться тільки балачками, ситуація від цього не обов’язково покращиться.  Адже влада явно не останній і далеко не перший раз будує свої багатоходівки із інкорпорацією в них простеньких опозиційних медіа-махінацій. Наприклад, саме завдяки недолугим діям опозиції тепер маємо «цивілізований» для Європи образ влади як захисниці ліберальних цінностей супроти неофашистського мракобісся. Зрештою, вже готові, «перетравлені», тобто відірвані від життя, історії набагато легше викривити і використати у своїх власних цілях – за ними ж не стоїть нічого реального. Але опозиція і далі заради тимчасових ілюзій гнилого політичного успіху продовжує рити яму. Яму не так собі – її можновладні представники завжди можуть знайти собі за чим сховатись – як всьому суспільству, по якому підсилене недолугими діями Покращення б’є в першу чергу і якому, на відміну від можновладців, немає куди тікати.

Завіса!

А що далі? Зрозуміло, що ресурси в такого політичного циркацтва (або, якщо говорити загальніше, суспільного спектаклю) далеко не безмежні. Рано чи пізно, безвідповідальна і у великій мірі удавана протестна опозиційна політика заведе наше суспільство в глухий кут (олігархічного чи просто фашистського) авторитаризму і нелюдського економічного визиску. І ось тоді, коли всі маски буде зірвано і глядачі циркацтва нарешті зрозуміють, що це вони насправді в клітці, ось тоді доведеться почати все спочатку. Адже жодних культурних ілюзій, як і жодних сторонніх спонсорських ресурсів у пригноблених вже не буде. Вони залишаться сам на сам із нерівною соціально-економічною (класовою!) боротьбою, маючи змогу покладатись лише на себе – на своїх товаришів по нещастю, на своє пролетарське завзяття, на свою самоорганізацію. І саме тому в ці (не такі далекі?) важкі часи буде вкрай важливо провести іскру лівих ідей, які би донесли до сучасників акумульовану мудрість соціального опору попередніх поколінь та допомогли розпалити ціле багаття соціальних збурень. Тільки тоді ми отримаємо свої Тахріри чи Таксіми. А інакше… інакше можна очікувати лише на чергову Волинську трагедію…