Тіньова
дипломатія війни
Публічний простір
останніх тижнів заповнений взаємовиключними сигналами: заявами про нестачу
зброї в Європі, чутками про «дедлайни» переговорів, нервовими рухами російських
еліт і водночас — жорсткішою риторикою Києва. За цією строкатістю дедалі
чіткіше проступає інша реальність — реальність закулісних переговорів, у яких
Україна перестає бути об’єктом торгу і дедалі більше виступає як суб’єкт.
Одним із ключових
елементів цієї непублічної дипломатії стає фактор Валерія Залужного. Йдеться не
про формальні заяви, а про роботу через неофіційні канали комунікації зі США —
ті самі «тіньові канали», які Вашингтон традиційно використовує у критичних
фазах глобальних конфліктів.
Колонка в листопаді
минулого року Валерія Залужного у New York Post — це не просто публічний виступ,
а спроба змінити сам спосіб мислення Заходу про війну й мир з Росією. Автор
переводить дискусію з питання «чи можливі переговори» у значно принциповішу
площину — «якою є природа цих переговорів». Ключова теза жорстка й однозначна:
для Кремля дипломатія ніколи не була інструментом миру, а завжди залишалася
інструментом війни.
Нова
роль Залужного
Залужний описує
знайому Україні «тактику виснаження»: затягування процесів, маніпуляції
фактами, імітацію діалогу та підготовку до нової фази агресії під прикриттям
переговорів. Саме це, за його словами, Захід раз по раз помилково сприймає як
прагнення компромісу. Вибір платформи — New York Post, видання з впливом на
американський політичний істеблішмент, — є чітким сигналом: текст адресований
тим, хто сьогодні серйозно обговорює «замороження» війни.
Автор застерігає: мир
без гарантій справедливості й без позиції сили — це не завершення війни, а
пауза перед новим ударом. Не називаючи імен, він фактично відповідає всім
прихильникам «реалістичних угод» з Москвою, наголошуючи, що Україна не відкидає
дипломатії, але не прийме капітуляцію, замасковану під домовленості.
Ця публікація також
маркує нову роль Залужного — не лише військового стратега, а й міжнародного
комунікатора. Його меседж холодний і раціональний: розмови з Росією можливі
лише тоді, коли вони ведуться з позиції сили — військової, політичної та
моральної. Саме така послідовність, застерігає автор, є єдиним шляхом, здатним
зупинити агресора.
Ця колонка – не
просто есе генерала. Це – доктринальний текст. Він окреслює стратегічне бачення
України на найближчі роки:
– ніяких «мирних ініціатив» без справедливості;
– жодних ілюзій щодо переговорів із Путіним;
– єдність військової й дипломатичної стратегії;
і головне – віра в перемогу через силу, а не компроміс.
Цей меседж спрямований
не лише назовні, а й усередину країни. Залужний демонструє, що навіть у новій
ролі дипломата він залишається стратегом війни – тільки тепер іншої,
інформаційно-політичної. І це треба перекласти усіма мовами світу, повторювати
на усіх зустрічах і в усіх зверненнях, аби дійшло: мир, який не має сили за
спиною, завжди закінчується новою війною.
США:
без ультиматумів, але з важелями
Важливо: Сполучені
Штати не висувають Україні ультиматумів. Натомість вони підсилюють тиск на
Кремль, залишаючи простір для маневру Києву.
Обговорення можливих
поставок далекобійного озброєння, включно з ракетами типу «Томагавк», не є
інформаційною випадковістю. Навіть сама поява цієї теми в публічному полі — це
інструмент психологічного та політичного тиску. Москва чудово розуміє, що удари
по глибинній території РФ, зокрема по символічних центрах, таких як Москва,
здатні радикально змінити баланс страху.
Саме тому Кремль
реагує не стільки заявами, скільки істерикою еліт. Показовою стала ситуація з
Башкортостаном, де внутрішня деградація управління поєднується з репресіями та
страхом перед дезінтеграційними процесами. Російська «вертикаль» більше не
виглядає монолітною — вона тріщить.
Трамп
і прагматичний цинізм щодо демілітаризованої зони та страх Москви
Окремої уваги
заслуговує фактор Дональда Трампа. Його потенційне повернення у велику гру не
означає автоматичної капітуляції України чи «здачі» Кремля з ідеологічних
міркувань. Йдеться про прагматичний торг. Для Трампа Донбас — не сакральна
територія, а елемент угоди, який може бути використаний для демонстрації
«миротворчого успіху».
Проте ключове тут
інше: навіть у такому сценарії Україна не демонструє готовності до
односторонніх поступок. Навпаки, жорстка риторика Володимира Зеленського щодо
необхідності реальних, а не паперових безпекових гарантій сигналізує Заходу, що
час імітацій минув.
Тема
демілітаризованої зони, яку періодично вкидають у публічний простір, викликає
нервову реакцію в Кремлі не тому, що вона реалістична, а тому, що оголює
слабкість Росії. Для РФ будь-яка форма міжнародного контролю — це загроза
втрати суверенного контролю над війною як інструментом політики.
Показовим маркером
внутрішнього стану РФ стало видалення антивоєнних дописів Олегом Дерипаскою. Це
не акт лояльності, а акт страху. Коли олігархи починають стирати власні слова,
значить система входить у фазу самозбереження через цензуру.
За фасадом
інформаційного шуму вимальовується проста картина: Кремль втрачає ініціативу,
США підсилюють тиск без прямого диктату, а Україна вперше за довгий час веде
гру не з позиції прохача, а з позиції сторони, здатної впливати на хід подій. І
саме це сьогодні лякає Москву найбільше.
На жаль, Європа
перебуває між дефіцитом і ілюзіями. Заяви про нестачу зброї в Євросоюзі дедалі
більше виглядають як прикриття стратегічної розгубленості. Частина європейських
еліт досі мислить категоріями «замороження конфлікту», не усвідомлюючи, що для
України це означало б відкладену війну. Саме цю розбіжність Київ дедалі
жорсткіше проговорює — і це починає працювати.