Скандал навколо Тимошенко і НАБУ

Черговий сплеск інформаційної уваги до Юлії Тимошенко у зв’язку з НАБУ показовий не стільки з точки зору самого «скандалу», скільки з огляду на те, хто і з якою метою робить його центральною темою

НАБУ: між довірою та політикою

НАБУ створювалося як символ антикорупційної надії. Проте з часом бюро стало не лише правоохоронним органом, а й елементом політичної екосистеми, де кожна гучна справа автоматично набуває політичного виміру.

Будь-який публічний кейс проти політика масштабу Тимошенко перестає бути суто юридичною історією. Він перетворюється на медійний та електоральний фактор, незалежно від того, чим завершиться у суді.

Чому саме Тимошенко

Юлія Тимошенко залишається однією з небагатьох політиків «старої хвилі», яка:

 1. зберігає високу впізнаваність;

 2. має стабільне, хоча й не домінантне, ядро прихильників;

 3. потенційно може брати участь у майбутніх конфігураціях влади.

Це робить її зручною мішенню — не обов’язково для знищення, але для постійного послаблення та токсикації публічного образу.

Медіа, пов’язані з Порошенком

Медіаресурси, які асоціюють із Петром Порошенком, у цій історії діють цілком прагматично. Для них Тимошенко — прямий конкурент у схожому електоральному полі: проєвропейському, патріотичному, критичному до чинної влади.

Постійне акцентування на «скандалах», «розслідуваннях» і «підозрах»:

 1. знижує рівень довіри до конкурента;

 2. відволікає увагу аудитория на проблеми інших;

 3. дозволяє підтримувати власну політичну суб’єктність через критику.

Це не унікальна стратегія, а класична логіка політичного медіаменеджменту.

Чому до процесу підключається Марафон

Інформаційний марафон, формально зорієнтований на державну повістку, дедалі частіше стає майданчиком вибіркової інтерпретації подій.

Причини очевидні:

 1. влада зацікавлена в контрольованій політичній конкуренції;

 2. сильних, але незручних гравців вигідніше тримати в режимі постійного виправдання;

 3. тема боротьби з корупцією добре сприймається аудиторією та легітимізує жорстку риторику.

При цьому акценти робляться не на суті чи судових перспективах, а на емоційному тлі: підозра важливіша за вирок, заголовок — за деталі.

Ця історія далека від завершення, але вже зараз очевидно: в українській політиці інформаційні кампанії часто мають більшу вагу, ніж юридичні рішення. А суспільство, як завжди, опиняється між заголовками та реальністю, яку ще належить встановити.

Саме тому до подібних «скандалів» варто ставитися не як до вироку, а як до елемента великої політичної гри, де правда далеко не завжди є головною метою. Або ми спостерігаємо появу нової медійної коаліції нападу, може вона стане початком і політичної неформальної коаліції…