Відписки замість правди: як мовчання влади перетворило історію Скороход–Родченко на вибуховий вузол МіндічГейту
Відписки замість правди: як мовчання влади перетворило історію Скороход–Родченко на вибуховий вузол МіндічГейту
Корупційні скандали в Україні завжди мають одну спільну рису — вони починаються задовго до того, як вибухають на всю країну. Те, що ми сьогодні називаємо МіндічГейтом, не виникло раптово. Це — наслідок системного ігнорування, свідомої бездіяльності та відмови бачити очевидне. УкрПрес попереджав про цю схему ще восени, але тоді державні органи закрили очі. І саме це мовчання стало тим ґрунтом, на якому виросло найгучніше викриття року.
Восени ми оприлюднили дані про дивні й загрозливі зв’язки народної депутатки Ганни Скороход із Ларисою Родченко — фігурою, добре знаною у вузьких колах військової психіатрії та неформальних мереж впливу. Родченко, яку джерела називають «Золотою рибкою», була не просто подругою Скороход. Вона була вхідним квитком у світ закритих службових кабінетів, схем тиску, психологічного й адміністративного шантажу. Вона була посередницею між бізнес-угрупованнями і посадовими особами, що вирішували людські долі в системі, де психіатричні діагнози могли ставати зброєю.
Саме через Родченко, за нашими даними, Скороход стала «депутатською ліцензією» для рішень, які не могли пройти офіційними шляхами. Депутатський запит, як інструмент парламентського контролю, перетворився на комерційний продукт. І сьогодні варто поставити питання, яке досі офіційно не озвучено: скільки коштували ці запити? Скільки платили фігуранти МіндичГейту за «правильний» запит, який мав натиснути на потрібний орган, створити штучний тиск, відкрити двері, які інакше залишилися б закритими? Чи існував прайс? Чи фігурували там десятки тисяч доларів, чи сотні?
В Україні давно існує тіньовий ринок депутатських інструментів — це знають усі, але ніхто не говорить уголос. Запити можуть «коштувати» більше, ніж голосування в сесійній залі, бо вони впливають точково: на справи, бізнеси, кримінальні процеси, медичні висновки. Особливо — у таких сферах, як військова психіатрія, де діагноз або його відсутність може вирішити питання служби, звільнення, відповідальності або її уникнення. Родченко десятиліттями будувала власну неформальну імперію у цій сфері, а Скороход забезпечувала потрібний їй вихід у політику — офіційний штамп Верховної Ради, який легалізовував неофіційні впливи.
Коли ми оприлюднили перший матеріал, звернення до державних органів були не просто журналістським жестом — це був тест на те, чи здатна держава реагувати на корупцію, яка ще не стала публічним скандалом.
«Як народна депутатка із брехнею по життю: Аня Скороход «Золота ручка» та її подруга «Золота рибка» Лариса Родченко стали найскандальнішими фігурантами з присмаком сепарства»
Ми вимагали перевірити факти, ми надали дані, ми подали хронології. І у відповідь отримали мовчання, оформлене у вигляді відписок. Тоді це могло здатися бюрократичною лінню. Сьогодні це виглядає як свідоме небажання зачепити схему, яка приносила надто великі гроші надто впливовим людям.
Листопадова публікація УкрПресу вже показала глибину проблеми: угруповання, пов’язане з Міндичем, системно використовувало Скороход як легальний канал лобізму. А Родченко — як внутрішнього «консультанта» з питань тиску у військовій психіатрії.
«Детективи НАБУ зафіксували, як члени угруповання Міндіча використовували нардепа Анну Скороход для лобіювання через депутатські запити»
Це середовище давно було токсичним: призначення, експертизи, довідки, комісії — усе це перетворилося на інструменти торгівлі. Там, де мали б лікувати, — вирішували бізнесові схеми. Там, де мали б оцінювати психічний стан військових, — продавалися рішення. І це не вигадки. Це — десятки свідчень, які УкрПрес збирав місяцями.
Третя хвиля підтверджень вибухнула вже на загальнонаціональному рівні, коли ТСН оприлюднила матеріали про зв’язки Скороход із фігурантами «плівок Міндича».
Нардеп Ск