Антикорупційний бумеранг: чи зможуть НАБУ та САП відновити довіру суспільства?

Довіра — це валюта, яку не можна надрукувати. НАБУ і САП мають шанс її відновити — але лише тоді, коли їхні справи перестануть виглядати як піар, а стануть правосуддям.

Гучні справи, тихі провали і втрата репутації — чому антикорупційна система України переживає кризу довіри

Закриття справи проти колишнього міністра інфраструктури Андрія Пивоварського знову підігріло дискусію про ефективність українських антикорупційних органів. Те, що колись було символом прозорості та реформ — НАБУ і САП — сьогодні дедалі частіше стає предметом критики й сумнівів.

Від цих інституцій очікували справедливості та неупередженості. Але майже через десять років після створення, громадська довіра до них залишається низькою: за даними соціологів, антикорупційним органам довіряє менше 40% українців.

Реформатори на лаві підсудних: коли антикорупція стає політикою

Рішення Вищого антикорупційного суду про закриття справи Пивоварського стало черговим ударом по репутації НАБУ та САП. Хоча бюро й прокуратура позиціонують себе як незалежні органи, їхні гучні справи часто сприймаються радше як політичні акції, ніж реальні кроки у боротьбі з корупцією.

За словами директора НАБУ Семена Кривоноса, «закриття проваджень без виявлення складу злочину — це нормальна практика». Але за цією «нормальністю» стоять людські долі, репутації й роки кар’єр, зруйновані публічними звинуваченнями, що так і не підтверджуються у суді.

Подібна ситуація трапилася і з колишнім міністром Володимиром Омеляном. Його справа — гучна, політизована, але зрештою безрезультатна — показала, наскільки часто антикорупційна ініціатива перетворюється на інформаційний сплеск, а не на вирок.

«Кейс Коболєва»: коли перемога над «Газпромом» перетворюється на кримінальну справу

Одним із найгучніших прикладів стала справа проти колишнього голови «Нафтогазу» Андрія Коболєва. Після його перемоги над «Газпромом» у Стокгольмському арбітражі НАБУ і САП звинуватили його у незаконному нарахуванні премії в 229 мільйонів гривень.

Хоча виплати були схвалені наглядовою радою й погоджені державою, справа стала приводом для гучних прес-релізів і судових шоу. У підсумку — суд відмовив у продовженні запобіжного заходу, а докази НАБУ назвали непереконливими.

Для Коболєва це був фінал без вироку, але для антикорупційної системи — ще одна репутаційна втрата. Адже навіть міжнародні партнери України почали відкрито говорити про ризики політичної ангажованості НАБУ.

Одеський припортовий і ФДМ: стара фабула у новій обгортці

Коли держава оголосила про чергову спробу приватизувати Одеський припортовий завод, НАБУ активізувало низку старих проваджень. У центрі — справа народного депутата Олександра Грановського, який уже вигравав суд у ВАКС проти підозр САП. Тепер справа знову у суді — із тими самими питаннями до якості слідства.

Не менш суперечливим є кейс ексголови Фонду держмайна Дмитра Сенниченка. Його звинуватили у заволодінні понад 500 млн грн коштів держпідприємств. Проте деталі справи викликають сумніви: відсутність бюджетних коштів у матеріалах, «випадкові» фігуранти, що не є суб’єктами НАБУ, — усе це створює відчуття юридичної маніпуляції.

Як і у випадку з Коболєвим, антикорупційні органи ототожнюють «недоотриману вигоду» з «завданими збитками», що виглядає сумнівно з точки зору Кримінального кодексу. І якщо суд визнає це безпідставним, наслідки для довіри до системи будуть ще серйознішими.

Нові фігуранти і стара проблема довіри

Додаткової напруги у суспільстві додала поява нових імен у кримінальних провадженнях, дотичних до сфери інфраструктури. Так, Державне бюро розслідувань нещодавно провело обшуки у колишнього міністра інфраструктури Олександра Кубракова в межах розслідування можливого шахрайства, де фігурує народний депутат Євгеній Шевченко. За даними слідства,

іШевченко міг у шахрайський спосіб виманити у підприємців близько 14,5 млн грн під приводом закупівлі добрив у Білорусі, а колишній міністр нібито міг бути залучений до цих схем. Наразі офіційних звинувачень Кубракову не висунуто, а сам він публічно заперечує будь-яку причетність до справи. Утім, сам факт появи імен відомих реформаторів у таких розслідуваннях лише поглиблює кризу довіри до антикорупційних і правоохоронних інституцій.

Паралельно в експертному середовищі дедалі частіше лунають питання про вибірковість антикорупційних органів. Зокрема, аналітики звертають увагу, що окремі гучні історії, пов’язані з великими інфраструктурними чи будівельними проектами, де фігурують колишні високопосадовці, залишаються поза активним розслідуванням. Подібна вибірковість створює враження політичного захисту окремих осіб та лише підсилює скепсис суспільства щодо незалежності всієї антикорупційної системи.

Криза довіри: чому навіть виправдувальний вирок не зцілює репутацію

За даними коаліції громадських організацій, кожна восьма справа НАБУ та САП завершується виправдувальним вироком. І хоча це може свідчити про незалежність суду, для суспільства це — сигнал: антикорупційні органи часто не мають достатньої доказової бази.

Кожна така справа — це роки витрачених ресурсів, зруйновані кар’єри, підірвана довіра. І навіть коли суд визнає людину невинною, репутаційна пляма залишається.

Коли антикорупційні органи виправдовують корупціонерів, а чесний бізнес потрапляє у жорна тиску, процвітає державний рекет, вимагання та маніпуляції. У таких умовах підприємці втрачають віру в справедливість і дедалі частіше шукають захист не у правовому полі, а в тіні — через «домовленості» або відтік капіталу за кордон. Це створює хибне коло, у якому корупція не зменшується, а лише змінює обличчя.

Що далі: антикорупція як виклик і як шанс

Щоб вийти з кризи довіри, НАБУ та САП мають повернутися до своєї першої місії — не створювати інформаційні приводи, а доводити справи до вироків. Прозорість, професійність і незалежність — не декларації, а щоденна робота.

В умовах війни Україна не може дозволити собі розкіш дискредитованих антикорупційних інституцій. Від їхньої ефективності залежить не лише внутрішня довіра, а й підтримка міжнародних партнерів, без якої неможливо говорити про післявоєнне відновлення.

ВАКС як механізм легалізації “нової корупції”

Окреме занепокоєння викликає трансформація Вищого антикорупційного суду, який дедалі частіше сприймається не як арбітр, а як інструмент легалізації рішень, вигідних певним політичним або бізнес-групам. Суд, створений для очищення системи, нерідко стає її прикриттям: ухвалює рішення, що фактично знімають відповідальність із фігурантів гучних розслідувань НАБУ та САП, або навпаки — затверджує сумнівні обвинувачення проти бізнесу, який не входить у “потрібні” кола.

Юристи називають це “ефектом вибіркової справедливості”, коли судова незалежність підмінюється політичною доцільністю. За цією схемою ВАКС, замість того щоб стримувати антикорупційні органи від зловживань, фактично узаконює їх. Таким чином, антикорупційна вертикаль, створена як символ чесності, перетворюється на закриту систему, де “правильні” можуть бути виправдані, а “неугодні” — знищені через судове рішення.

Олексій Платонов