Російське повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році не було раптовим. Воно стало логічним завершенням десятиліть підготовки
Російське повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році не було раптовим. Воно стало логічним завершенням десятиліть підготовки — через інформаційний вплив, розмивання українського суверенітету, маніпуляцію ідентичністю та послідовну колонізацію свідомості в Криму і на Донбасі.
Крим: як готувалась анексія
Ще до розпаду СРСР у 1991 році Росія почала активні дії з повернення контролю над Кримом. У січні того ж року референдум привів до відновлення Кримської АРСР у складі Української РСР. Москва сподівалася, що це стане кроком до виведення Криму зі складу України, проте Київ зберіг півострів у своїй юрисдикції як автономну республіку.
Після проголошення незалежності України в 1991 році, яку в Криму підтримали лише трохи більше половини мешканців (проти 92% загальноукраїнського рівня), російська політична еліта фактично не визнала втрату півострова — території, яка з часів Катерини ІІ вважалась символом імперської величі.
У 1992–1994 роках Росія відмовлялася передавати Україні контроль над Чорноморським флотом, проводила інформаційні і психологічні операції, роздавала паспорти своїм військовим та поширювала антиукраїнську пропаганду.
У 1994 році тодішній «президент» Криму Юрій Мєшков відкрито закликав до приєднання до Росії. Україна відповіла введенням близько 60 тисяч бійців Національної гвардії і прикордонників, стабілізувала ситуацію і в 1995 році скасувала кримську конституцію та посаду президента автономії.
Попри формальну реінтеграцію, Росія продовжила підривати український суверенітет у регіоні, роблячи ставку на демографічні, мовні та культурні чинники.
До 2014 року Крим був єдиним регіоном України, де російськомовні складали абсолютну більшість (близько 60%), і де російська мова домінувала у сфері освіти, ЗМІ та побуті. Україномовних шкіл було лише сім, і понад 89% дітей навчалися російською. Кримськотатарською мовою навчав лише один дитячий садок, і лише два виші готували вчителів цієї мови.
Більшість друкованої преси та телеефірів теж були російськомовними. Єдина україномовна газета «Кримська світлиця» фінансувалася з держбюджету. Таким чином, ще до появи «зелених чоловічків» Росія створювала альтернативну ідентичність, витісняючи українську та кримськотатарську культуру з публічного простору.
Після анексії тиск на кримських татар значно посилився. Лідери спільноти були вислані або заарештовані, Меджліс заборонено, телеканал ATR закрито, активістів переслідували, проводились обшуки в оселях. Росія системно представляла кримських татар як «екстремістів» і «терористів».
Це не випадковість — це частина політики етнічного та культурного витіснення всього, що не вписується в образ «русского мира».
Донбас: не «внутрішній конфлікт», а довготривала спецоперація
Росія провела схожу гібридну операцію і в Донбасі. Хоча Донецька та Луганська області мали значну частку російськомовного населення, у 1991 році майже 84% виборців тут проголосували за незалежність України — стільки ж, як і в Одесі чи Харкові.
У 2000-х роках регіон мав величезний вплив на українську політику: саме тут сформувалася Партія регіонів, яка здобула більшість у Верховній Раді тричі поспіль і дала Україні четвертого президента — Віктора Януковича.
Але Москва поступово намагалася змінити ідентичність Донбасу, посилюючи мовний тиск та російську культурну присутність. До 1990-х у Донецьку було лише 20 україномовних шкіл проти 74 російськомовних і 56 змішаних. Медіа так само були орієнтовані на Росію — ще у 2014 році 71% жителів Донеччини отримували новини з російських телеканалів.
Після початку війни у 2014 році рівень довіри до російських ЗМІ впав до 14%, що показало: навіть багаторічна пропаганда втрачає силу перед обличчям очевидної військової агресії.
Однак Росія не зупинилася. Вона створила власну інформаційну реальність у псевдореспубліках, заблокувала українські ЗМІ, а свої — перетворила на інструменти ідеологічного тиску. Україна в пропаганді Кремля — це «фашистська держава», «хунта», яка чинить «геноцид російськомовних». А Росія — «визволитель».
Разом зі зброєю Росія постачала і готові сценарії, базовані на історичному ревізіонізмі та створенні атмосфери страху і залежності.
Російська дезінформація — і для Заходу
Кремль не обмежився українським контекстом. Через такі канали, як RT і Sputnik, російська пропаганда активно працювала на західну аудиторію, просуваючи тези про «громадянську війну» в Україні, дискредитуючи Київ, підриваючи підтримку санкцій і плутаючи громадську думку.
Але правда полягає в іншому: ні Крим, ні Донбас не були «втрачені». Вони були цілеспрямовано атаковані. Те, що сталося у 2014 році, не було результатом народних повстань — це був результат багаторічної, планомірної спецоперації Росії.
Уроки для майбутнього
Розуміння того, як Росія готувала ґрунт для вторгнення, є ключем до протидії її подібним сценаріям в інших регіонах. Кремль не відмовився від свого арсеналу впливу — він удосконалив його. І кожен новий «референдум» чи спроба «русского мира» — це не прояв волі народу, а результат гібридної війни, яка триває десятиліттями.
Президент України Володимир Зеленський прямо відкинув будь-які пропозиції «заморозити» конфлікт ціною визнання Криму російським. «Лише український народ має право визначати, які території є українськими», — наголосив він. Конституція України чітко говорить: усі тимчасово окуповані території залишаються частиною України.
Європейські партнери підтримали цю позицію, заявивши, що жодне дипломатичне рішення не може легалізувати окупацію. Визнання анексій зруйнувало б міжнародну систему безпеки, яка тримає Європу в мирі з часів Другої світової.
Сьогодні, коли Україна продовжує боротьбу за свою територіальну цілісність, важливо не лише перемагати на полі бою, а й розуміти, як цю війну готували. Бо у ХХІ столітті війна починається не з артилерії — вона починається з наративу.
Перекладено з англійської мови для Центру аналізу європейської політики (CEPA). Оригінал можна прочитати за посиланням: https://cepa.org/article/how-russia-prepared-crimea-and-donetsk-for-attack/
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.