Реформи, які говорять іноземною

Куди завело нас бажання бачити панацею у міжнародних фахівцях

Нині на розгляді Конституційного Суду України перебуває подання народних депутатів щодо неконституційності низки законів, якими передбачена переважна роль іноземців при формуванні державних органів. А це і КСУ, і ВРП, і ВККС, і НАБУ, і САП, і митниця тощо. Ми, щоправда, можемо так і не дочекатися рішення КСУ, як свого часу не дочекалися його вердикту з приводу закону про очищення влади.

А було б шкода так і не почути думку конституціоналістів щодо запрошення іноземних фахівців до створення вертикалі антикорупційної та формування судової влади. Бо там, де вони запрошені визначати доброчесність кандидатів на державні посади або ж наглядати за конкурсом на заміщення відповідних вакансій, порядку не побільшало. І навіть навпаки: множаться лише скандали, але аж ніяк не прозорість та ефективність у роботі згаданих структур.

Далі я розповім про це детальніше, а розглянути нинішню патову ситуацію краще за все на прикладі все того ж Конституційного Суду.

Без кворуму, зате з експертами

Зазначу, що з січня 2025 року в КСУ відсутній кворум для ухвалення рішень, оскільки у трьох суддів минув 9-річний строк повноважень. І зараз у КСУ є лише 11 суддів з 18, передбачених Конституцією. Тоді як мінімальний кворум – 12 суддів.  Вакантними залишаються сім посад: три – за квотою президента України, дві посади – за квотою Верховної Ради, і ще дві – за квотою зʼїзду суддів України.

У чому ж справа? Невже не знаходиться бажаючих попрацювати суддею КСУ – органу, котрий, скажімо так, не переобтяжений роботою, зате гарантує своїм представникам купу преференцій і вельми щедру заробітну плату. А справа в тому, що іще у серпні 2023-го набрав чинності закон, яким уточнили положення про конкурсний відбір кандидатур на посаду суддів КСУ.

Нова конкурсна процедура відбору суддів КСУ передбачає, нагадаю, створення спеціальної Дорадчої групи експертів (ДГЕ). Саме ця група повинна оцінювати моральні якості й рівень компетентності у сфері права кандидатів на посаду судді. За законом, до ДГЕ входить шестеро людей, троє з яких запропоновані президентом, Верховною Радою та Радою суддів, а троє інших – міжнародними партнерами України.

Серед останніх нині – Алеш Залар, колишній суддя Окружного суду Любляни та колишній міністр юстиції Словенії; Ганна Сухоцька, почесний президент Венеційської комісії, колишній премʼєр-міністр Республіки Польща та Морін ОʼКоннор, колишня Голова Верховного суду штату Огайо, США. Отож, ці троє достойників включно із нашими трьома експертами ще 20 лютого 2025 року отримали документи кандидатів, допущених до участі в конкурсі.

І зараз триває етап оцінювання їх Дорадчою групою. Згідно з Законом України «Про Конституційний Суд України», ДГЕ має чотири місяці (до 20 червня), щоб вивчити всіх кандидатів.

Але вивчає їх ДГЕ специфічно, оскільки частина її членів (не складно здогадатися, яка саме) не утруднює себе приїздом в Україну, де йде війна, а працює онлайн – з безпечного закордоння. І це загалом «цікава» практика. А «цікавинка» її не тільки у дистанційній роботі, а й у тому більше ніде у світі – у жодній країні Європейського Союзу – немає такого звичаю, аби суддів КСУ фактично обирали іноземці.

Та ще й як обирали! Не далі як минулого року ДГЕ визнавала окремих кандидатів недоброчесними, а вже цього року передумала і вирішила, що вони цілком доброчесні. Мова йде про Михайла Савчина та Юлію Кириченко – вони торік не пройшли оцінки моральних якостей, та згодом успішно подолали всі етапи. І дарма, що така зміна ДГЕ результатів свого ж оцінювання не лише суперечить законодавству, а й загалом свідчить про необʼєктивність експертів.

Тим часом у самій Дорадчій групі визнають: ще з 19 лютого 2025 року у групи є всі необхідні умови, щоб були призначені нові судді КСУ. Відповідальність за те, що це досі не зроблено, ДГЕ перекладає на Верховну Раду та її профільний комітет – мовляв, зволікають там.

«Передбачені законом повноваження ДГЕ вичерпані в рамках проведеного конкурсу, і всі подальші процедури належать до компетенції Верховної Ради України. У президента теж немає жодних правових перешкод призначити трьох нових суддів КСУ за своєю квотою. Роль ДГЕ в цьому конкурсі також завершена, і нам залишається лише чекати указів президента про призначення суддів КСУ», – заявляє Морін ОʼКоннор.

Словом, хто б не був винним, але це точно не ДГЕ з її експертами-іноземцями. Хай там як, а КСУ досі не укомплектовано, і наявні у суді вакансії заважають цьому органу нормально функціонувати.

А як у інших?

Голову Національного антикорупційного бюро обирає конкурсна комісія з шести осіб, яких призначає Кабінет Міністрів України, три з яких – на підставі пропозицій партнерів, які надавали Україні допомогу у боротьбі з корупцією протягом останніх трьох років.

При цьому, однак, нинішній директор НАБУ Семен Кривонос та топ-посадовці Бюро втягнуті у такі скандали, на тлі яких тьмяніють навіть «веселі» пригоди колишнього очільника цієї структури Артема Ситника, який свого часу докерувався до того, що сам потрапив в реєстр корупціонерів. Свіжа історія зі «зливами» інформації з Бюро вже спричинила серйозну кризу в цьому органі та розсварила директора Кривоноса і з антикорупційними активістами, які раніше адвокатували Бюро.

Що ж до іноземців, які сприяли обранню чинного голови, то вони не стали запобіжником від подібних «неприємностей».

Подібну схему застосовують наразі при обранні керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Його затверджує конкурсна комісія у складі 6 членів, три з яких визначаються Генеральним прокурором на підставі пропозицій Ради прокурорів України, три – на підставі пропозицій міжнародних та іноземних організацій, які відповідно до міжнародних або міждержавних угод надають Україні міжнародну технічну допомогу у сфері запобігання і протидії корупції.

Аналогічна ситуація із органами суддівського врядування.

Почнемо з Вищої ради правосуддя, яку формують під контролем Етичної ради, що перевіряє членів ВРП на доброчесність. До складу Ради входять шестеро осіб, троє з яких були запропоновані міжнародними та іноземними організаціями, а ще троє – судді або судді у відставці, запропоновані Радою суддів України. У разі однакової кількості голосів під час ухвалення рішень, голоси членів Етичної ради від міжнародних та іноземних організацій є вирішальними – що називається, запам’ятаймо цей момент. Адже тут йдеться навіть не про рівність українських та іноземних представників, а про особливий статус останніх.

Та чи виправдовує ВРП усі ті зусилля, що були покладені на її формування? Минулого року я писала статтю, де згадувала, приміром, кейс судді Салая, щодо якого дисциплінарна палата ВРП відмовила у притягненні до відповідальності, а також наводила інші приклади того, як ВРП працює після «освячення» її роботи Етичною радою. Детальніше я на цьому вже не зупинятимусь, а перейду натомість до ще одного органу – Вищої кваліфікаційної комісії суддів.

Її склад формувався Конкурсною комісією з добору кандидатів на посади членів ВККС. До складу якої, в свою чергу, входить три судді (запропоновані Радою суддів України), та три експерта, запропоновані міжнародними та іноземними організаціями, які відповідно до міжнародних або міждержавних угод протягом останніх п’яти років надають Україні міжнародну технічну допомогу у сфері судової реформи та/або запобігання і протидії корупції. 

При ВККС працює Громадська рада доброчесності, яка оцінює морально-етичні якості суддів і складається з 20 українських громадян, здебільшого із числа фопів - активістів, але також є і Громадська рада міжнародних експертів, до якої входять шість іноземних фахівців у сфері права – судді та прокурори з досвідом роботи за кордоном. У останньої – своя окрема місія: сприяти проведенню конкурсу на зайняття вакантних посад суддів Вищого антикорупційного суду (ВАКС).

При цьому, однак, і ВАКС, і ВККС раз-у-раз опиняються в епіцентрі скандалів різного ступеня гучності та резонансності. То у вже у екс- голови ВККС знайдеться раптово російське громадянство, то суддів ВАКС звинуватять у тому, що вони виконують завдання НАБУ.

Вище я навела лише чотири рандомні приклади, пов’язані з роботою антикорструктур (таких, як НАБУ і САП), та судових установ (ВРП та ВККС). Приклади того, як наявність іноземців аж ніяк не сприяє місії цих органів, а можливо, навпаки – лише дискредитує її. Дану тему можна розвивати і далі, але тоді моя стаття перетвориться на цілу дисертацію.

Не дочекаємось

І що ж тепер? – спитаєте ви. А тепер повернемося до того, з чого ми почали: з того, що ще у грудні минулого року 56 народних депутатів зареєстрували конституційне подання, щоб визнати всі законодавчі положення, які передбачають добір на посади, проведений за участю «міжнародників», - неконституційними.

Якщо таке рішення було б прийнято Конституційним судом, участь міжнародних експертів у відборі суддів, керівників НАБУ, САП, членів Вищої ради правосуддя, Рахункової палати, митниці та інших органів, була би зупинена.

Так, незалежні конкурси за участі міжнародних експертів можливо подобаються нашим «партнерам» і начебто дають можливість залучати більше іноземних коштів. Більше того: всі подібні конкурси були маяками МВФ і їх скасування ставить під загрозу зриву програму з Міжнародним фондом, а його допомога нам зараз дуже потрібна.

Але при цьому всьому право брати участь у формуванні органів державної влади, тим більше конституційних органів, у здійсненні контролю за діяльністю таких органів за Основним законом України мають виключно громадяни України, а не іноземці. Про це й говориться у згадуваному вище конституційному поданні.

Його підписанти вважають неконституційним, що представників міжнародних та іноземних організацій долучають до формування Конституційного Суду, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищого антикорупційного суду, Рахункової палати, НАБУ, НАЗК, САП тощо.

І справа навіть не у порушенні букви й духа закону, а у тому, що десант запрошених на наші терена так і не забезпечив нам позитивні зміни. Ані у царині боротьби з корупцією, ані у судовій сфері. Довіра до державних органів з боку громадян залишається все такою ж низькою, а проблеми – все такими ж «залізобетонними».

Додам і таку річ. За чинним законодавством, іноземним фахівцям допомагають українські експерти. Саме вони формують думку запрошених спеціалістів, і отримують за свою роботу кошти від донорів. А тому так званий «громадський сектор» зацікавлений у тому, аби представництво в Україні іноземців тривало й надалі – для наших активістів це і заробіток, і вплив на процес. Останні вважають, що тандем українських та міжнародних експертів має дожити щонайменше до 2030-го, але тут є очевидним перш за все їх власний – «шкурний» – інтерес.

Все це робить ситуацію доволі складною, адже ми балансуємо між намаганням дослухатися до порад наших партнерів і потребою провести реформи, які за фактом виявляються фікцією. Вважаю, нам просто потрібна нова оптика, через яку ми будемо дивитися за міжнародну компоненту у наших дорадчих та наглядових радах.

Якщо без рожевих окулярів, то ми розгледимо у них звичайних людей – аж ніяк не богів. І точно не тих, хто замість нас розрулить усі проблеми та забезпечить нам усі реформи.

Тут ми – тільки самі.