Україна — на передовій: за територію, ідентичність та справедливість

Україна сьогодні бореться за своє право бути — як держава, як суспільство, як ідентичність.

Україна — на передовій не лише у військовому сенсі. Це також передова боротьби за принципи: справедливість, право, ідентичність. Поки одна частина держави тримає оборону від фізичного знищення, інша має забезпечити внутрішню стійкість, реформувати інституції, зміцнити довіру до держави. Бо війна — це не лише про те, що ми захищаємо. Це про те, ким ми станемо після перемоги.

Кампанія знищення: як Росія воює проти самої української ідентичності

Світ дедалі частіше говорить про мирні ініціативи, перемир’я, "деескалацію". Але що відбувається на тих територіях, які перебувають під російською окупацією? Там триває системна, координована кампанія знищення самої ідеї України — як держави, як культури, як нації.

Ще з перших днів вторгнення 2022 року російські війська приходили не лише з танками — а з розстрільними списками. Голови громад, активісти, священники, журналісти — ті, хто формував український простір, зникали в мережі в’язниць і катівень. У звітах The Guardian, Washington Post і Le Monde документується масштабна й системна кампанія викрадень, тортур і знищення громадянського суспільства. За висновками ООН, ідеться про злочини проти людяності.

Поки українці доводять свою європейськість реформами, Росія намагається довести протилежне — через знищення всього, що формує українську ідентичність. Саме на цьому я акцентувала увагу у статті для , яка нещодавно вийшла. Те, що відбувається на окупованих територіях — не просто військовий контроль. Це координована державна кампанія знищення нації:

 • Примусова русифікація: українські діти змушені навчатися за російськими програмами, де ігноруються або перекручуються факти про Україну. Батьки, які опираються — ризикують втратити дітей.

• Паспортизація через шантаж: відмова від російського паспорта означає втрату доступу до медицини, свободи пересування, майна.

• : священники поза Московським патріархатом переслідуються, церкви нищаться або перетворюються на пропагандистські осередки.

• Інформаційна блокада: незалежні медіа ліквідовані, їхнє місце займає цензурована пропаганда.

• Системні викрадення та тортури: журналісти, ветерани, волонтери зникають у секретних катівнях.

ці дії потенційними злочинами проти людяності. Один із найболючіших прикладів — доля української журналістки Вікторії Рощиної, яка загинула в російському полоні. Ми знаємо її ім’я. А скільки імен ми ніколи не дізнаємося? Україна тримається. І перемагає.

Попри масштаб тиску, Україна продовжує не лише боронити свої позиції, а й завдавати стратегічних втрат агресору. За даними головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського, лише у 2025 році Росія втратила понад 200 тисяч військових. Загальні втрати з 2022 року наближаються до мільйона. Окрім цього, за словами головнокомандувача, лише у травні українські дрони вразили й знищили понад 89 тисяч ворожих цілей — ще одне свідчення технологічної переваги, яка дає змогу не просто стримувати противника, а й завдавати йому системної шкоди. Це не просто спротив — це активна, ефективна оборона, яка змінює хід історії.

Тож коли світ говорить про мирні ініціативи, перемир’я або «деескалацію», важливо пам’ятати: Україна має сильну позицію за столом переговорів. Це не зламана країна, не жертва без голосу. Це країна, що платить ціну за свободу — і має право вимагати:

• Реального захисту цивільних на окупованих територіях,

• Розслідування й покарання воєнних злочинів,

• Механізмів недопущення повторної агресії,

• Гарантій, що війна не повториться у будь-якому іншому регіоні.

Висновок

Україна сьогодні бореться за своє право бути — як держава, як суспільство, як ідентичність. У цій боротьбі немає зайвих фронтів: реформи, прозорість, відновлення довіри всередині країни — так само важливі, як і стійкість на лінії зіткнення. І саме тому перемога України не буде лише військовим успіхом — вона стане доказом, що принципи можуть бути сильнішими за цинізм, а справедливість — потужнішою за силу.

Це війна за майбутнє, яке виходить далеко за межі України. Якщо світ справді прагне стабільності й миру, він має визнати: захист української ідентичності, підтримка трансформацій та засудження агресора — це не жест солідарності, а прояв відповідальності. Бо тиша перед лицем знищення — це теж вибір. І цей вибір визначить не лише долю України, а й напрямок, у якому рухатиметься весь демократичний світ.