Чому Росія перебуває у смертельній пастці і не може завершити війну?

Розпочавши 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення в Україну, російська влада сподівалась на блискавичну перемогу, назвавши агресію «спеціальною військовою операцією».

Проте провал військово-політичного планування, недостовірні розвіддані та прорахунки щодо оборонного потенціалу України перетворили кількаденну кампанію на затяжний збройний конфлікт — найбільший у Європі від часів Другої світової війни.

Передумови та наслідки

Ця війна стала тяжким випробуванням для обох країн. Україна, яка захищає свою незалежність і територіальну цілісність, виступає очевидною жертвою агресії. Росія ж, як ініціатор конфлікту, мала змогу припинити його на ранньому етапі, коли стало зрозуміло, що швидкої перемоги не буде. Однак навіть після трьох з половиною років бойових дій РФ не припиняє війну, незважаючи на катастрофічні втрати: у живій силі, техніці, економіці та міжнародній репутації.

Якщо коротко актуалізувати основні втрати РФ, то наразі ситуація виглядає наступною: близько 1 млн загальних людських втрат, не рахуючи жертви серед цивільного населення російських регіонів, рекордне вичерпання запасів військової техніки, зброї, боєприпасів і як наслідок – дедалі більша залежність від військової допомоги КНДР та частково Ірану і Китаю, зниження до мінімальних позначок Фонду національного добробуту, перегрів економіки, відтік капіталу та залишків середнього класу закордон. Окрім цього репутаційні втрати – від «Києва за три дні» – до заходу Сил оборони України в Курську та Білгородську області, не говорячи вже про наростаючі удари українських далекобійних засобів ураження по значних територіях Росії, суттєвих втрат серед корабельного складу чорноморського флоту (мінімум 20%).

Навіть цей стислий перелік вказує на надмірну ціну війни для РФ. Від 2023 року Росія фактично не досягла жодного стратегічного успіху. Захоплення частин Херсонської, Запорізької, Луганської та Донецької областей відбулося лише на початку вторгнення, коли ЗСУ через об’єктивні причини були змушені відступити. Відтоді російське просування мінімізувалося.

Станом на сьогодні Росія зазнала переважно політичної поразки: не окуповано навіть повністю Донбас, не втримано інші анексовані території, Україна зберегла доступ до моря й критичну інфраструктуру. Військовий потенціал ЗСУ зростає, удари по території РФ стали регулярними, в українському суспільстві домінують антиросійські настрої,  підтримка Заходу — стабільна й зростаюча. Вперше за 80 років війна точиться і на території самої Росії.

Причини глухого кута

Щоб зрозуміти, чому Росія, проваливши всі стратегічні цілі війни та зазнавши колосальних втрат, не припиняє бойових дій, слід звернути увагу на ідеологічні, пропагандистські та політичні чинники. Їхній комплексний аналіз дозволяє зробити висновок про те, що РФ перебуває у глибокій стратегічній та екзистенційній пастці.

Ідеологічний та пропагандистський аспекти тісно переплетені: російська державна ідеологія останніх десятиліть реалізовувалась здебільшого через масову пропаганду — в медіа, освітніх програмах, діяльності РПЦ тощо. Після відносно ліберального періоду «єльцинської відлиги» 1990-х років у суспільну свідомість активно впроваджувалися неоімперські та шовіністичні ідеї, що мають витоки з радянської й царської спадщини.

Ключовими елементами цієї ідеології стали: концепція «Москва — третій Рим», уявлення про провідну роль росіян серед слов’янських народів, зокрема українців та білорусів, яких подають як частину єдиного «руського народу». Особливу увагу приділено міфологізації радянської перемоги у Другій світовій війні та культу 9 травня, що трансформувався з дня пам’яті у фетишизований символ мілітаристської гордості. Символічною є заява В. Путіна 2010 року про те, що Росія «виграла б війну і без України».

Ця пропаганда посилювалась паралельним створенням образу «другої армії світу» — сучасної, непереможної та оснащеної. У 2014 році, на тлі політичної кризи в Україні, Росія окупувала та анексувала Крим, а згодом розпочала гібридну війну на Донбасі, використовуючи опозиційні та проросійські настрої в регіоні. Міфологізація цих дій як «захисту своїх» лише поглибила експансіоністські амбіції.

Провал Кремля у спробах «мирного» поглинання Донбасу, переоцінка власної сили та недооцінка України й Заходу підштовхнули керівництво РФ до відкритої агресії у 2022 році. Вона мала стати апофеозом багаторічної пропаганди, яка формувала образ Росії як геополітичного лідера з правом відновлення «історичної справедливості». Втім, саме ця ідеологічна конструкція стала основою глибокого стратегічного прорахунку.

Уся ідеологічна конструкція, що обґрунтовувала війну — уявлення про «непереможну» армію, Москву як геополітичний центр і право на території сусідніх держав, — виявилась міфом, створеним кремлівською пропагандою. Заявлена «триденна спецоперація» перетворилася на тривалу війну, яка оголила хронічні проблеми ЗС РФ, неадекватні уявлення про власні можливості, залежність від західних технологій та вразливість до санкцій.

Зупинення війни або заморозка війни по нинішній лінії фронту буде фактичним визнанням, що образ Росії як «наддержави», здатної диктувати світові свою волю, був лише пропагандистською фікцією. Навіть подання конфлікту як «протистояння з НАТО» не здатне приховати факт: Росія зазнала стратегічної поразки, не досягнувши жодної з проголошених цілей і досягти цих цілей вона не в змозі.

Політична складова цієї поразки тісно пов’язана з ідеологічною. Ситуація всередині Росії унеможливлює завершення війни без серйозних наслідків для самої державності. Припинення бойових дій загрожує розпадом політичної системи, громадянською напругою, соціальними потрясіннями й потенційною дезінтеграцією.

ВПК становить значну частину російської економіки, і жодної швидкої альтернативи цьому сектору не існує. Відсутність перспектив залучення західного капіталу, обережність Китаю та виведення активів самим російським бізнесом лише поглиблюють кризу.

Окремою загрозою є демобілізація сотень тисяч військовослужбовців — осіб, які звикли до насильства та мають обмежені шанси на реінтеграцію в мирне суспільство. Уже нині фіксується зростання злочинності, зокрема серед російських військових.

Наростає й міжетнічна напруга. Невдоволення війною спостерігається в національних республіках (Дагестан, Башкортостан, Якутія), що виливається у протести та частковий саботаж мобілізаційних заходів. Завершення війни може призвести до перенесення конфлікту у внутрішньополітичну площину.

Росія також втрачає міжнародний вплив. Її позиції ослабли в Сирії, на Південному Кавказі та в Центральній Азії, де держави все частіше орієнтуються на Китай, Туреччину та інші центри сили. Геополітична поразка неминуче означає втрату статусу регіонального лідера.

Проте вирішальним чинником є стратегічна безвихідь, у якій опинилось військово-політичне керівництво РФ. Воєнна агресія проти України була ключовою помилкою, яка й визначає нинішній глухий кут.

Отже:

1. Росія неспроможна повністю окупувати анексовані території, а припинення спроб — це визнання поразки.
2. Жодна з провідних держав світу, включаючи Китай та Індію, не визнає анексію українських територій.
3. Замороження конфлікту без реальної перемоги створює загрозу стабільності правлячому російському режиму.
4. РФ продовжує висувати абсурдні вимоги до України — «демілітаризація», «денацифікація», делегітимація влади — що свідчить про невідповідність геополітичних амбіцій реальним можливостям.

Таким чином, у Росії відсутній вигідний сценарій завершення війни. Вона не здатна ні перемогти, ні зупинити конфлікт без внутрішніх катастрофічних наслідків. У найближчій перспективі Кремль імітуватиме переговорну готовність, але фактично продовжить воєнні дії, поступово втрачаючи ресурси. З урахуванням наявного потенціалу, Росія, ймовірно, втратить здатність продовжувати активну фазу війни не раніше середини або кінця 2026 року.

Що з Україною?

Попри катастрофічні наслідки для Росії, варто визнати, що й для України війна має складний і виснажливий характер. Хоча Київ зберігає високі шанси на повернення всіх тимчасово окупованих територій, це потребуватиме надзусиль і супроводжуватиметься значними людськими, економічними та інфраструктурними втратами. Становище України залишається вкрай складним, проте, на відміну від Росії, — не безвихідним.

По-перше, Україна веде справедливу оборонну війну, не висуваючи надмірних територіальних претензій до РФ, що додає легітимності її позиції на міжнародній арені. Реалістичною метою можна вважати відновлення кордонів станом на 23 лютого 2022 року, тоді як Росія претендує на більшу частину території України.

По-друге, Україна має політичну гнучкість: можливість піти на тимчасове припинення вогню або заморозку конфлікту без визнання втрати територій. Це дозволяє зберігати маневр для подальших дій без підриву державної легітимності.

По-третє, важливою перевагою України є перспектива зовнішньої підтримки в повоєнній відбудові. Західні партнери вже заявили про готовність інвестувати у відновлення економіки, інфраструктури та соціальної сфери, це стосується й інших країн, які в тому числі, мають на сьогодні дружні або нейтральні відносини з Росією.

По-четверте, демобілізація в Україні, хоч і буде складною, має пройти з меншими ризиками, ніж у РФ. Це зумовлено природою війни (захисний характер), більшою соціальною згуртованістю, наявністю програм реабілітації та відсутністю глибоких міжетнічних суперечностей.

По-п’яте, Україна як унітарна держава не має передумов до розпаду або громадянського конфлікту за етнічною чи релігійною ознакою — на відміну від багатонаціональної й децентралізованої Росії.

Однак, попри відносні переваги, не слід ідеалізувати ситуацію. Україну очікує тривалий і складний період економічного, демографічного, соціального та технологічного відновлення. Ймовірні також зростання злочинності після демобілізації, політична турбулентність та боротьба за владу.

У цьому контексті, головна теза нашого аналізу — не применшення складнощів України, а акцент на безвихідному характері російської ситуації, що робить її стратегічну поразку практично неминучою, відкриваючи перед Україною реальне вікно можливостей – від збереження державності – до повоєнного відродження та відновлення територіальної цілісності.