Мери-«довгожителі»: дозволити чи обмежити?

В Україні міські голови можуть бути переобрані безліч разів. Такою є і світова практика. Та чи правильно це?

Ця новина миттю заполонила український сегмент Фейсбука. І викликала взаємовиключні реакції та коментарі. Від «нарешті!» до «це неконституційно!». А мова про те, щоб обмежити перебування мерів на посаді лише двома каденціями.

Це доволі непросте питання, підходити до вирішення якого можна з правової, прагматичної та емоційної точки зору. Та поки емоції кричать про замах на місцеве самоврядування, прагматика підказує, що нова постать на чолі міста може запропонувати свіжий та креативний підхід до вирішення його проблем.

Зрештою, навіть коли йдеться про Папу Римського, який обіймає свою посаду пожиттєво, то на роль понтифіка намагаються обрати не надто старого, але й не надто молодого претендента.

Це відомий факт, котрий, може, і звучить цинічно, але церкві потрібне періодичне оновлення. Тому Папи й не повинні засиджуватися на Святому Престолі по 15-20 чи навіть більше років. До речі, новообраного понтифіка, 69-річного Льва XIV недарма вважають занадто молодим – саме з цих міркувань. Але повернемося до мерів. 

«Проти кого» спрацює законопроєкт?

Все почалося з того, що колишній нардеп Олександр Черненко поширив текст проєкту закону, який встановлює «ліміт» на кількість термінів перебування на посаді міського голови.

«Обмежити каденції – максимум дві за все життя. Не поспіль. А взагалі… Ініціатива виглядає як універсальна, але в першу чергу б’є по тих, хто вже давно при владі на місцях. Якщо під цю ініціативу знайдуть голоси, то на наступних місцевих виборах можемо отримати повний перезапуск влади на місцях», – написав Черненко.

У проєкті, як він стверджує, прописана норма: «якщо особа до набрання чинності цим законом уже обіймала посаду міського голови два повні строки, то така особа не має права балотуватися на відповідну посаду після набрання чинності цим законом».

Документ викликав дуже жваві дискусії. Бо серед очільників великих міст є чимало довгожителів: Віталій Кличко (мер Києва з 2014 року), Геннадій Труханов (мер Одеси з 2014 року), Борис Філатов (мер Дніпра з 2015 року), Андрій Садовий (мер Львова з 2006 року), Руслан Марцінків (мер Івано-Франківська з 2015 року), Сергій Надал (мер Тернополя з 2010 року).

І тут, здавалось би, предмет для занепокоєння є, але у владних колах почали відхрещуватися від цієї ініціативи, наполягаючи на тому, що процитований документ – справжній фейк.

А чи був такий документ взагалі?

Сам Черненко каже, що текст проєкту «отримав від одного депутата парламенту» з фракції «Слуга народу». За його словами, «слуги» розглядають цей проєкт як пробний камінь.

Але факт той, що на сайті Верховної Ради подібного законопроєкту немає.

При цьому сама ініціатива з обмеженням каденцій мерів не нова. Ще у 2024 році на сайті КМУ зареєстрували петицію про заборону одній особі бути міським головою більш ніж два строки поспіль. Тепер тему повернули в публічний простір.

Противники безкінечного «мерства» однієї особи говорять про те, що Україна – демократична держава, але іноді складається враження, що деякі мери перетворюються на довічних «князьків», які роками керують містами – без оновлення та змін. І в цьому є своя доля правди.

Інші ж до цього додають, що, можливо, різні міста потребують різних підходів: мегаполіси і, передусім, столиця точно потребують певних запобіжників від «феодалізму» та «узурпації влади» місцевим головою.  

Пропоную розібратися в усьому цьому без упереджень.

Який головний аргумент на користь обмежень?

Ліміт на право обіймати ту чи іншу посаду має знизити корупційні ризики. Мовляв, той, хто при владі – надто довго, втрачає почуття реальності і вже не визнає над собою жодного контролю. А тому й творить, що хоче.

З іншого боку, людина навіть одну свою каденцію може використати для власного збагачення та інших протиправних дій. Зрештою, 4-5 років – строк достатній, аби «заробити» собі на статтю кримінального кодексу.

Додам також, що у Польщі є така структура – Найвища контрольна палата – і от вона якраз проводила відповідні дослідження. Тобто вивчала, як обмеження корелюють з корупційними правопорушеннями.

Контрольна палата довела, що при обмеженнях корупційні виклики навпаки зростають, адже у чиновника відсутня перспектива і стратегія розвитку. Він, простіше кажучи, чітко бачить обрій свого правління та термін, коли влада завершиться. А тому й намагається використати усі свої можливості «тут і зараз».

Але у пошуках рефері звернемося до закону.

Що говорить з цього приводу Конституція?

Стаття 69 Конституції України декларує те, що «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії».

Стаття 71 говорить про те, «вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування».

Це – із розділу «Вибори». А тепер відкриємо розділ «Місцеве самоврядування» і почитаємо, про що йдеться там.

Стаття 141 визначає, що «територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права обирають шляхом таємного голосування відповідно сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових виборах, становить п'ять років.

Чергові вибори сільських, селищних, міських, районних, обласних рад, сільських, селищних, міських голів відбуваються в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень відповідної ради чи відповідного голови, обраних на чергових виборах».

Як бачимо, є вказівка на строк повноважень міського голови, але немає нічого про те, скільки каденцій йому відпущено Основним законом. І це – на відміну від президента країни, про якого говориться, що він «не може бути обраним більше ніж два строки підряд» (стаття 103).

Таким чином, говорити про те, що гіпотетичне обмеження мерів міст двома каденціями є конституційним чи неконституційним, не доводиться взагалі. Таку норму Основний закон просто не регулює.

Можна, щоправда, апелювати до зацитованої вище статті 69 і вважати, що таке обмеження є замахом на народне волевиявлення та загалом на демократію, але ж у випадку із виборами президента ми цього не робимо.

Що ж стосується закону «Про місцеві вибори», то він також нічого не говорить про те, скільки разів одна й та сама особа може бути обрана мером міста. Будучи ухваленим у 2015 році, цей закон містить ряд новацій.

Серед них такі положення, як: у селах і селищах з населенням до 90 тис. вибори відбуватимуться за мажоритарною системою; вибори до райрад, міськрад та облрад проходитимуть за пропорційною системою; мерів міст з населенням більше 90 тис. обиратимуть абсолютною більшістю (50%+1 голос) тощо.

Але – повторюся – серед усіх положень закону немає нічого про кількість каденцій мера міста. Тобто ми можемо говорити про започаткування нової норми, але не про змінення старих норм. Інше питання, чи доцільні такі новації взагалі? І дискутувати це питання можна безкінечно, висуваючи як аргументи, так і контраргументи.

А чи є за кордоном мери, які посідають посаду не один десяток років?

Так, є. Світова практика не забороняє меру обиратися знову і знову. Бо хоча зміна влади – центральної і місцевої – є звичним і абсолютно нормальним явищем для цивілізованого світу, бувають випадки, коли політичні керівники демонструють грамотне управління настільки добре, що виборці залишають за ними посаду упродовж довгого періоду часу.

Подивимося на європейські столиці і знайдемо підтвердження цим словам.

Отже, якщо шукати абсолютного рекордсмена, то ним, безумовно, стане мер Монако (однойменна столиця держави Монако) Жорж Марсан. Цей представник місцевої влади знаходиться на своїй посаді з 2003-го.

Наступним почесним «старожилом» серед мерів столиць країн Європи є Зоран Янкович, який очолює міську владу словенської Любляни. Свою роботу Янкович виконує, починаючи з 2006 року.

Поступаючись лише одним роком, на «третій» сходинці рейтингу знаходиться мер Осло Маріанна Борген. Їй до міської ради норвезької столиці вдалося зайти у 2007-у.

У 2008 році на свою посаду прийшов поки що незмінний мер Валетти Алексей Дінглі. Схожа ситуація спостерігається і в болгарській Софії. Тут столичну мерію очолює Йорданка Фандикова, яка розпочала роботу у 2009 році.

Понад десять років на посадах голів європейських столиць перебувають також такі мери: ірландського Рейк'явіка – Дагур Еггерсон, німецького Берліна – Міхаель Мюллер та французького Парижа – Анн Ідальго. Чи заслуговують вони на таку честь, чи ні – про це питати, слід, вочевидь у їхніх виборців.

Ми ж маємо встановити у себе свої власні правили, керуючись не стільки закордонним досвідом чи скороминущою політичною кон’юнктурою, скільки соціальною та господарською доцільністю. І, звісно ж, власним здоровим глуздом. Хочеться вірити, що в історії з мерами переможе саме він.