Зрадливий анахронізм

Суспільний резонанс спричинила новина про те, що ДБР повідомили про підозру у державній зраді чинному судді Господарського суду м. Києва

Суспільний резонанс спричинила новина про те, що ДБР повідомили про підозру у державній зраді чинному судді Господарського суду м. Києва за “рішення в інтересах міністерства оборони РФ”, за яким з України стягнули гроші. Звучить дійсно жахливо.

Хайп це чи зрада спробуємо розібрати у найзагальніших рисах.

Важливі факти стосуються:

а) часу прийняття судового рішення – вересень 2012 року (понад 12 років тому);

б) набрання законної сили – рішення залишене без змін за наслідками перегляду судами апеляційної та касаційної інстанцій (рішення набрало законної сили);

в) суми стягнення – фактичне стягнення здійснене на трохи більше ніж 1% (з 3,1 млрд. грн стягнуто 38,6 млн. грн);

г) скасування – у березні 2014 року рішення переглянуте за нововиявленими обставинами (це обставини, які не були відомі суду при первинному розгляді справи), у задоволенні позову відмовлено повністю (рішення набрало законної сили), допущено поворот виконання рішення, видано наказ про стягнення з Міністерства оборони РФ 38,6 млн. грн;

д) з 2014 року рішення про стягнення з Міністерства оборони РФ не виконане і питання ефективності дій уряду щодо його виконання – дискусійне.

Суддя виступив у ЗМІ із заявою, у якій наводить спростування претензій прокурора та ДБР до його рішення, але у цій статті хотілося б торкнутися дещо ширшої рамки.

А судді хто?

Суть підозри з “об’єктивної сторони” зводиться до розгляду суддею господарської справи та ухвалення у ній судового рішення, із яким не згодні правоохоронні органи.

Чи узгоджуються така підозра з принципами незалежності суддів, обов'язковості судового рішення?

У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12 зазначено, що судді не зобов'язані роз'яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті своїх рішень, рішення суддів не можуть підлягати будь-якому перегляду поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві, виконавча та законодавча влада мають уникати їх критики (§15, §16, §18 додатка до Рекомендації). Аналогічні положення містяться й у Висновках Консультативної ради європейських суддів (№ 11 (2008), № 3 (2002)).

Питання можливості правоохоронних органів піддавати оцінці та ставити під сумнів судове рішення (надто таке, що набрало законної сили) певний час було дискусійним й знайшло остаточне вирішення Конституційним Судом України у рішенні щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 375 Кримінального кодексу України, яка встановлювала кримінальну відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (рішення від 11.06.2020 № 7-р/2020).

На думку КСУ формулювання диспозиції статті 375 КК України допускало можливість зловживання нею при вчиненні органами досудового розслідування дій, що мають наслідком притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за факт постановлення ним судового рішення, яке, за суб'єктивним розумінням слідчого, прокурора або будь-якої іншої особи, є “неправосудним” (зокрема, у разі незгоди з цим рішенням).

Аналізуючи статтю 126 Конституції України та Доповідь Венеційської комісії стосовно незалежності судової влади (2010-го року), Конституційний Суд України зауважив, що “остаточне судове рішення не може бути переглянуто, крім встановлених процесуальними законами випадків його перегляду відповідним судом, що виключає можливість оцінювати таке рішення слідчим, прокурором при вчиненні ними дій, які мають наслідком притягнення судді до кримінальної відповідальності”.

Наведені висновки КСУ не означають, що судді є недоторканими для правоохоронних органів, останні можуть використовувати свої засоби для доведення одержання суддею “хабаря”, вчинення інших протиправних дій, у тому числі і державної зради. Діє лише одне “табу” – не покладати у основу обвинувачення власний “більш експертний” аналіз законності прийнятого судового рішення.

Слон у кімнаті

Виходячи із відомостей у ЗМІ, у т. ч. оприлюднених ДБР, в основу підозри покладені саме висновки правоохоронців про незаконність судового рішення. Самі ступінь і “очевидність” викривлення фактів та вимог права у рішенні нібито свідчать проти судді.

Натомість, обставини, які передували інкримінованому діянню (змова, зв'язок із “організаторами” злочину – Януковичем В.Ф. і Азаровим М.Я.), не встановлені, а просто “обґрунтовано припущені”, виходячи із незаконності (на думку правоохоронців) рішення. Також залишаються без пояснення подальші події (причини і обставини залишення рішення без змін суддями апеляційної та касаційної інстанції, які не є співучасниками). Тут теж правоохоронна софістика: якщо рішення “явно незаконне”, то на них мав хтось незаконно вплинути.

Отже, за класикою “гучних” справ все робиться суворо навпаки: обставини, з’ясування яких входять до прямої компетенції правоохоронців (фіксування інкримінованих змови, зв’язків між фігурантами і замовниками, фіксування обізнаності фігурантів про мету діяльності тощо) доказами не встановлені, нечіткі згадки про них базуються на припущеннях, виходячи із думок про те, кому це було вигідно і хто міг це зробити. За плином 12 років перевірити ці обставини вже неможливо (може саме цього і чекали?). Обставини ж, які за межами компетенції правоохоронців – аналіз судового рішення на предмет законності – покладаються в основу підозри. Примітно, що для проведення такого аналізу вистачило всього 12 років.

Непоміченим залишається лише той факт, що вказане рішення суду переглядалося саме компетентними органами (апеляційним та касаційним судами), які визнали його законним і обґрунтованим, внаслідок чого воно набрало законної сили.

Поворот не туди

У березні 2014 року спірне рішення переглянуте за нововиявленими обставинами, скасоване, прийняте нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю. Цим же рішенням вирішено здійснити поворот виконання скасованого рішення в частині стягнення заборгованості та стягнуто з Міністерства оборони Російської Федерації в дохід Державного бюджету України 38,6 млн. грн. Того ж року видано відповідний наказ (виконавчий документ про стягнення). Кабінету Міністрів України залишалося лише пред’явити його до виконання. Для цього російський суд мав визнати рішення українського суду.

У жовтні 2015 року Арбітражний суд міста Москви відмовив у задоволенні заяви КМУ про визнання та надання дозволу на виконання на території РФ рішення Господарського суду міста Києва про стягнення коштів. Далі Кабмін пропустив строк на оскарження й залишив спроби стягнення коштів на 8 років, за які в уряді загубили і наказ і саму справу.

У березні 2023 року господарський суд поновив уряду строк для пред’явлення до виконання наказу та видав його дублікат. Кабмін оголосив про можливість стягнення з міністерства оборони російської федерації в дохід Державного бюджету України коштів у сумі 38,6 млн. грн, в тому числі за рахунок арештованих активів рф та пов’язаних з нею осіб за кордоном. Нарешті перемога і можливість держави Україна створити прецедент щодо стягнення заморожених активів рф на заході.

Підривна діяльність

Цей розділ є суто юридичним і не юристам пропоную його пропустити.

Родовим об'єктом державної зради є національна безпека України, а безпосереднім об'єктом – суверенітет, територіальна цілісність та недоторканність, обороноздатність, державна, економічна та інформаційна безпека України.

Отже, економічна безпека віднесена до безпосереднього об’єкту державної зради. Але не будь-яке діяння, яке призводить до видатків державного бюджету, посягає на економічну безпеку держави. Також, не будь-яке діяння на шкоду економічній безпеці України може становити склад цього злочину.

По-перше, для того, щоб певні видатки бюджету становили загрозу економічній безпеці країни як частині її національної безпеки, необхідно щоб такі видатки сягали стратегічних масштабів, а їх фактичне понесення було здатне підірвати економіку держави на макроекономічному рівні, наприклад, призвести до дефолту, припинення соціальних виплат тощо. Позаяк це питання очевидно є оціночним.

По-друге, значення має об’єктивний вираз діяння, вчиненого на шкоду економічній безпеці.

З об’єктивної сторони державна зрада має тільки три форми: а) перехід на бік ворога в період збройного конфлікту; б) шпигунство; в) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Отже, у розрізі досліджуваного питання важливе значення має саме тлумачення поняття “підривної діяльності”, яке не має визначення в українському законодавстві.

Верховний Суд вважає, що “види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними”. Тобто, значення по суті має спрямованість, а не форма діяння (наприклад, постанова ВС від 27.10.2021 у справі № 759/7443/17).

Зокрема, із посиланням на Декларації Генеральної Асамблеї ООН (№ 36/103, № 2131 (ХХ)), системний аналіз яких на думку суду “дозволяє недвозначно зрозуміти сутність указаного поняття”, Верховний Суд резюмує, що “у контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України” (наприклад, постанови ВС від 06.12.2021 у справі № 756/4855/17, від 21.12.2022 у справі № 759/5737/17).

У Декларації про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, про охорону їхньої незалежності та суверенітету, прийнятій резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 2131 (XX) від 21.12.1965, підривна діяльність (на рівні із збройною і терористичною) розглядається як така, що спрямована на зміну ладу іншої держави шляхом насильства (п. 2).

Декларація про неприпустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав, прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 36/103 від 09.12.1981, розглядає підривну діяльність як один із зовнішніх чинників (наряду із зовнішньою інтервенцією, втручанням, примусом або погрозою), які посягають на суверенне і невід'ємне право держави вільно визначати свою власну політичну, економічну, культурну і соціальну систему, розвивати свої міжнародні відносини і здійснювати невід'ємний суверенітет над своїми природними ресурсами відповідно до волі її народу (п. 2(І)(b)).

Водночас, вказані Декларації не містять визначення підривної діяльності або навіть ознак її зовнішнього прояву, які б відрізняли її серед інших зовнішніх недружніх чинників, наприклад, від “втручання”. Визначена у Деклараціях ознака спрямованості підривної діяльності є родовою (не притаманною одній лише підривній діяльності) і дозволяє радше визначити дії, які не є підривною діяльністю, ніж ті, які її становлять.

Зокрема, як бачимо, наведені міжнародні акти встановлюють високу планку для досліджуваних посягань, які мають за мету позбавлення держави самостійності у питаннях визначення свого ладу, економічної системи, розпорядження природними ресурсами.

У наведеній судовій практиці ВС це питання не виглядає надто спірним, оскільки предметом досудових розслідувань є діяння, вчинені вже під час збройної агресії РФ, яка має достатньо задокументовані та загальновідомі прояви: “підривна діяльність з боку РФ проти України мала відкриту активну фазу, яка виражалася в окупації частини території України, що триває по теперішній час, та в подальшій анексії цієї окупованої території”. Тобто, той факт, що дії РФ посягають на національну безпеку України є очевидним, що знижує необхідність максимально точної класифікації таких дій. Водночас, такі прояви зовнішнього впливу згадані Декларації маркують радше як “збройну чи терористичну діяльність” або “зовнішню інтервенцію”, ніж “підривну діяльність”.

Отже, висновок ВС про те, що підривну діяльність можуть становити будь-які дії, і значення має лише їхня мета (спрямованість), не надто відповідає Деклараціям Генеральної Асамблеї ООН, а також суперечить логіці законодавця, закладеній у диспозиції (гіпотезі) статті 111 КК України. Зокрема, структура вказаної норми чітко розрізняє спрямованість суспільно небезпечного діяння (що і становить безпосередній об'єкт злочину) і прояви такого діяння (що утворює об’єктивну сторону складу злочину). Обраний ВС підхід не можна визнати універсальним, оскільки він призвів би до безпідставного змішування різних елементів складу злочину, а також до логічної пастки. Якщо брати за основу припущення, що підривна діяльність – це будь-які дії, спрямовані на шкоду економічній (на ін.) безпеці України, то державна зрада – це діяння, вчинене на шкоду економічній (на ін.) безпеці України, яке виражається у наданні допомоги в проведенні діяльності, на шкоду економічній (на ін.) безпеці України. Така дефініція є нонсенсом, застосування якого не дає шансів подолати презумпцію невинуватості, що змушує замислитися над пошуком ознак зовнішніх проявів підривної діяльності.

Одним із підходів міг би бути аналіз законодавства, яке регламентує визнані державою ризики національній безпеці та спрямовує правоохоронні органи на їх усунення.

Наприклад, Закон України Про основи національної безпеки України від 19.06.2003 № 964-IV, який діяв під час інкримінованих судді дій (з 30.07.2003 до 08.07.2018), до основних реальних та потенційних загроз національній безпеці України відносив “розвідувально-підривну діяльність іноземних спеціальних служб” (ст. 7).

За чинним законодавством також Служба безпеки України здійснює протидію саме “розвідувально-підривній діяльності проти України» (п. 1 ч. 1 ст. 19 Закону України Про національну безпеку України”).

Такий підхід дозволяє дещо звузити коло і характер діянь, які можуть становити підривну діяльність. Водночас, це зобов’язувало б ДБР доводити обставини, про які вони й гадки не мають.

Підступний Хронос

Судді інкримінують вчинення діяння (постановлення судового рішення) на шкоду економічній безпеці України, яке мало прояв у наданні допомоги РФ у проведенні підривної діяльності проти України через припинення фінансування однієї зі сфер суспільного життя після стягнення названої суми коштів з Державного бюджету України. Про яку сферу життя йдеться, не уточнено.

Ретроспективно оцінюючи події, які мали місце після 2014 і 2022 років, людська психіка в силу історичного мислення схильна до побудови причинно-наслідкових зв’язків. Саме на цю особливість розрахована і новина від ДБР, у якій серед іншого вказано: “За даними слідства ці кошти пішли на фінансування так званої сво”. Уявити, що з 2013 року вороги зберігали ці (не надто великі) кошти (9 років), щоб витратити їх у 2022 році, доволі складно.

Враховуючи, що інкриміновані події відбувалися у 2012 році, коли у найвищого керівництва держави не було підстав для сумнівів у своїй непохитності, а українське суспільство здебільшого не бачило у РФ ворога, розгляд позову на користь органів РФ не видавався таким вже крамольним.

Відсутність на той час проявів агресії з боку РФ як і відсутність доказів існування реальних планів такої агресії змушують розглядати цей випадок як самостійний. Вказане дає підстави для обґрунтованих сумнівів у можливості окремого судового рішення про стягнення порівняно невеликої суми (у межах державного бюджету) підірвати економічну безпеку України.

Може здатися, що матеріал вийшов занадто компліментарним для підозрюваного судді. Це згубні наслідки професійної деформації адвоката вкупі з “ностальгією за майбутнім” українського правосуддя, вільного від рис “революційної доцільності” та недолугої роботи правоохоронців.