Переговори – день вчорашній. Що буде після них?

Таке все цікаве навколо, що українці аж роти пороззявляли.

Гренландія, перейменування Мексиканської затоки, Трамп, син Трампа, внучка чи внук Байдена, пожежі у Лос-Анджелес, знущання Маска над європейською політикою і політиками, розкаяння Цукерберга і Фейсбук щодо цензури, черговий Рамштайн – це все, звичайно, дуже цікаво і пізнавально.

Але тільки все це немає ніякого відношення до майбутнього України. Майбутнє без грошей і зброї США і ЄС. Без зовнішньої підтримки і лобізму українського бізнесу на ринках світу.

Спостерігаючи за несамовитими танцями та усіма прогресивними оцінками різних українців заяв, дій та думок із США, то складається враження, що всі ці люди не живуть в Україні. Не бачать цін. Не бачать безногих, безруких, сліпих інвалідів війни. Не бачать війни. Не бачать мобілізації. Не бачать катастрофічного і руйнівного зовнішнього впливу. Не бачать чергового і набагато глибшого розділення українців на багатих і бідних, ніж це було після 2014 року. Не бачать масового виїзду чи втечі за кордон молоді. Не бачать як українці ногами та руками тримаються за кордон і забувають Україну. Багато чого не бачать.

Ну хоча би бачать «яйця по 17» для армії і золоті «мішки з піском» для захисту енергосистеми. І вже добре.

Звичайно, також цікаво бачити як вже всі готові до переговорів і хочуть миру. Через слово у звичайних людей чуєш слова «коли вже настане кінець війни». Соціологам дозволили показати, що українці хочуть завершення війни. Так як і готовність українців віддати землі Донбасу, Запорізької і Херсонської області. Про Крим уже й ніхто не згадує. Історично так склалося, що продовження війни завжди будуть хотіти ті, хто бачать у цьому вигоду – моральну, економічну, політичну. А дух пропаганди швидко вивітрюється у тих, хто цієї вигоди немає і залишається осторонь «історичних» подій.

Все рідше зустрічаєш безапеляційну позицію «війни до перемоги», а побажання «бажаємо, звісно, перемоги» перетворилося у рутинні слова, у які не вірять навіть і ті хто їх озвучує. Іще більше чуєш старі слова «кому война, а кому мать родная». Хоча раніше про таке воліли не говорити.

Питання переговорів тепер вже легітимізоване і прийняте від президента Зеленського до бабусі на базарі у «п’ємонті» Галичині. Прийняте також навіть так званими «соросятами» (зневажлива назва отримувачів фінансової підтримки із США чи ЄС), політиками і представниками армії.

У такому випадку наступний етап – що чекає Україну у випадку припинення фінансування? Коли Україну почнуть змушувати (або ж назвуть це пропозиціями) переглянути підтримку армії, соціальної сфери, бюджетної. Якщо препарувати ці глобальні напрямки, то це конкретні пенсії, зарплати вчителів, виплати переселенцям, оплата «роботи» армії і т.д. А різноманітні постачальники товарів та послуг для армії – це іще один пласт «добробуту» бізнесу.

Зрештою, сподіватися, що «безкінечна історія» із потоком грошей із США і ЄС буде тривати вічно – це історичний абсурд. В історії достатньо прикладів фінансування збройних протестів, повстань, війн за рахунок конкуруючих феодалів, князів, республік, бізнес-угруповань, імперій. І рано чи пізно, але у «метрополії» гроші закінчувались, бо з’являються нові питання (та хоча би Гренландія).

Тому першою може постраждати армія і все, що з нею пов’язане. По суті міжнародна допомога сьогодні обсягом під 50 млрд. доларів закриває саме цей напрям. І старій чи новій владі доведеться вибирати – або платити пенсії і утримувати соціальну сферу, або фінансувати армію.

Нових викликів «після переговорів» буде дуже багато. Але окремо буде стояти питання інвалідів війни, їх пенсії, соціальні виплати, утримання. Є попередні розрахунки в яку «копійку» це все виллється для бюджету, але поки немає офіційної цифри, то зарано про це говорити.

Тому переговори – це день вчорашній. Більше хвилює те як і за що Україна буде жити після завершення війни. І поки що всі акуратно обходять це питання.