Суд присяжних – норма, про яку говорять майже 30 років

Конституція, ухвалена парламентом у 1996-му, декларує наявність такої інституції. Проте законопроєкт був розглянутий лише зараз

28 жовтня 2024 року група «Рейтинг» представила результати опитування на популярну тему – кому довіряють українці. На першому місці – традиційно – наші захисники. А от на останньому – суди та судді. Судовій владі висловлюють довіру лише 25% респондентів, 72% мають недовіру, а решті складно визначитися. І це, власне, все, що варто знати про судову реформу в Україні. Реформу, яка триває багато років із залученням кількох президентів (так, перші спроби щось покращити мали місце ще при Кучмі), кількох складів парламенту та безлічі іноземних консультантів та громадських активістів.

Втім, днями була здійснена ще одна спроба вдихнути нове життя в українське судочинство. Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт «Про суд присяжних». Також в першому читанні ухвалені зміни до закону «Про судоустрій». У цьому матеріалі я коротко розповім про те, що таке суд присяжних і якими є основні положення законопроєкту, але спочатку – трохи історії, адже справа із судом присяжних є давньою, і тягнеться вона не одне десятиліття.

Що говорить Конституція і що таке суд присяжних

Отже, стаття 124-та Конституції України говорить про те, що «народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних». Ми, здавалося б, чудово знаємо, що таке суд присяжних, принаймні, з американських фільмів. Але я дозволю собі розставити ще декілька акцентів.

Суд присяжних – це надія на справедливе судочинство, потреба в якому може виникнути в кожного з нас. За радянських часів вважалося, що завданням правосуддя є встановлення істини. Однак «істина» – поняття надто нечітке та ефемерне. Насправді ж мета, котра стоїть перед Фемідою, полягає у розв’язанні суперечки між фізичними та/або юридичними особами. Саме так. Адже і сварка між колишнім подружжям через поділ спільно нажитого майна, і вбивство людини є такою ж суперечкою. В останньому випадку – між фізичною особою, що порушила закон, і державою як юридичною особою, котра цей закон встановила.

Але до чого тут суд присяжних? Якщо говорити зовсім примітивно, то чим більше людей прийде послухати про вашу суперечку, тим краще для вас. Раніше підсудного слухали суддя, прокурор та адвокат, причому перші два завжди грали за одну команду. Недарма кількість виправдальних вироків в Україні заледве сягала 2% (у світовій практиці їх буває не менше 15%). Якщо прокурор вважав, що людина винна, то суддя з ним зазвичай погоджувався. Що ж стосується адвоката, то він виконував суто декоративну функцію. Про жодну змагальність сторін, котра є обов’язковою для судового процесу, не йшлося взагалі.

Так було за часів СРСР, від яких ми успадкували подібну судову матрицю. Вже понад чверть віку Україна б’ється над тим, щоб вирватися з цих тенет, впровадивши власний формат судочинства. В чому ж проблема, запитаєте ви, якщо положення про суд присяжних зафіксовано в Основному законі?

Як давно ми б’ємося над проблемою суду присяжних

Починаючи з 1996 року, положення про суд присяжних ретельно фіксується у кожній новій редакції закону «Про судоустрій». Проте донедавна не було чітко регламентовано, які справи підлягають розгляду судом присяжних, а які – судом за участю народних засідателів. Наприклад, у версії закону, проголосованій парламентом у лютому 2002 року, говорилось одночасно і про першу, і про другу інституцію, без уточнення критеріїв, за якими будуть диференційовані кримінальні справи.

Пізніше у новому КПК, ухваленому в 2012-му, з’явилося положення, згідно з яким суд присяжних розглядатиме лише тяжкі злочини, зокрема ті, за вчинення яких передбачене пожиттєве ув’язнення. Так теоретизування на тему суду присяжних нібито перейшло нарешті у практичну стадію. Я кажу «нібито», бо через шість років, у 2018-му, одне з соцопитувань показало: 64% опитаних сказали, що такого явища, як суд присяжних, в Україні не існує чи скоріше не існує. Іншими словами, переважна більшість про нього навіть не чула.

Так, наша практика суду присяжних відрізняється від американської. Український закон дозволяє присяжним слухати лише ті кримінальні справи, де покарання може сягнути довічної тюрми. Але і в таких випадках судді з народу – не обов'язкові. Їх призначають, якщо так захоче обвинувачений. А якщо у справі кілька фігурантів, достатньо буде бажання лише одного з них.

Підсудних мають попередити про право на присяжних – це обов'язок прокурора і суду. Представники народу можуть працювати і в цивільних справах, які стосуються недієздатності особи, її статусу безвісно відсутньої чи померлої, усиновлення, надання психіатричної допомоги чи примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу.

Можливо, це хиба нашої судової системи – те, що перелік справ, який розглядає суд присяжних, є таким вузьким. У США, приміром, присяжні розглядають майже всі кримінальні справи і виносять свій вердикт, винувата особа чи ні, окремо від професійного судді. В Європі судді працюють разом із представниками народу. В Україні ж було лише декілька гучних справ, розглянутих судом присяжних: справа про розстріли на Інститутській, вбивство Олеся Бузіни, вбивство колишнього депутата Держдуми РФ Дениса Вороненкова та замах на банкіра «Родоводу» Сергія Дядечка.

У 2019 році Кабінет міністрів України схвалив ще два законопроекти, метою яких є врегулювання роботи суду присяжних в Україні. Зокрема, ними пропонувалося покласти на суд присяжних визначення винуватості або невинуватості обвинуваченого у кримінальних процесах, де передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 10 років. Спектр справ, таким чином, міг бути розширеним.

Далі був 2022 рік, коли почалося повномасштабне вторгнення, яке відсунуло тему суду присяжних на другий план. Аж ось наприкінці 2024-го до даної проблематики вирішили повернутися та розглянути проєкт закону, котрий був зареєстрований ще у 2020 році. Про те, що з того вийшло – далі.

Про що говорить законопроєкт №3843

У проєкті мають місце три різних за правовою природою групи норм. Перша є інституційно-матеріальною, вона унормовує статус інституту присяжних. Тобто тлумачить те, хто такі присяжні, а хто – кандидати у присяжні, якими є гарантії їхньої недоторканності, компенсаційних виплат, пов’язаних із залученням їх до здійснення правосуддя тощо. Саме так: присяжні, яких відривають від основної роботи, отримуватимуть – ні, не зарплату – але певного роду компенсації.

Друга група норм – процедурна, тобто та, яка урегульовує процедуру добору і формування реєстру кандидатів у присяжні, порядок їх залучення до виконання громадянського обов’язку брати участь у правосудді і всі супутні цим процедурам регулятори.

Нарешті, третя група норм – найбільш «цікава», якщо доречно так висловитися. Це процесуальні норми, пов’язані з 1) формуванням у суді Лави присяжних, 2) їхньою участю в судовому провадженні, 3) проголошенням ними вердикту.

Автори законопроєкту наголошують на тому, що усі громадяни України, які досягли віку, що встановлений для особи, яка може бути кандидатом на посаду професійного судді (а це – 25 років), мають конституційний обов’язок брати участь у здійсненні правосуддя.

Звичайно, що є певні застереження стосовно того, хто не може бути присяжним. Це люди, визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; ті, хто має непогашену судимість; ті, на кого було накладене адміністративне стягнення; родичі підсудних або учасники процесу (наприклад, свідки); особи, що не володіють державною мовою тощо. Винятки, які стосуються того, хто не може бути присяжним, закладалися у закон у відповідності до світових орієнтирів і відповідають міжнародній практиці.

Також згідно з проєктом, Лава присяжних формується переважно шляхом консенсусу між стороною захисту й стороною обвинувачення, що є дотичним до максимальної реалізації конституційного принципу змагальності в судовому процесі. Простіше кажучи: кандидатура присяжних повинна влаштувати обидві сторони. Участь судді при цьому обмежена лише вирішенням спірних питань між сторонами щодо кандидата.

Коли з усіма формальностями покінчено, тобто коли присяжні відібрані та схвалені як захистом, так і обвинуваченням, розпочинається, власне, робота суду присяжних. А він складається з Лави присяжних і головуючого професійного судді. Лава присяжних постановляє неоспорюване за суттю рішення – тобто вердикт щодо винуватості особи в інкримінованому прокуратурою обвинуваченні, а професійний суддя на основі вердикту постановляє мотивувальний вирок. В обвинувальному вироку суддя ще визначає міру покарання, місце, спосіб, умови його здійснення тощо.

Іншими словами, присяжні відповідають на питання, винний підсудний чи ні, і якщо винний, професійний суддя призначає йому покарання. При цьому виправдувальний вирок може бути оскаржений лише з мотивів порушення процедури формування складу Лави присяжних.

«Запропоновані авторами проєкту положення, які стосуються чисельності Лави присяжних (8); число голосів за обвинувальний вердикт (консенсус всіх чи мінус один голос); конкретні склади кримінальних правопорушень, які можуть буди підсудні суду присяжних тощо, не є доктринально визначальними і можуть корегуватись залежно від доцільності або уявлень більшості законодавців», – йдеться в пояснювальній записці до проєкту.

Далі, таким чином, справа за парламентом, адже попереду – друге читання і можливість внесення правок

Насамкінець

Зауважу, що якби ще 28 років тому – після ухвалення Конституції – судочинство й справді стало «народним», тобто інститут суду присяжних запрацював би повною мірою, ми, напевно, мали би зараз іншу картину функціонування правосуддя та ставлення до нього з боку громадян. Ми мали би ситуацію, яка дозволила би представникам соціуму бути в середині судового процесу, контролювати його. Це, так би мовити, був би «рух знизу».

Але судова система обрала «рух зверху», тобто створення різного роду контролюючих надбудов. Всі вони мають так само контролювати якість правосуддя, доброчесність суддів тощо. Останнім часом обов’язковим в них є «іноземний елемент», тобто присутність закордонних експертів, чия участь буцімто гарантує неупередженість. Проте очевидно, що із цією схемою щось не так, якщо рівень довіри до судів залишається рекордно низьким.

Звісно, що суд присяжних не є панацеєю ані від несправедливо встановлених вироків, ані від судової корупції (хтось із присяжних також може бути підкуплений), проте досвід існування цієї інституції нам все ж важливо отримати. Тим паче, що її започаткування відповідає духу й букві Конституції України. Єдине, що є також важливим – аби «шефство» над формуванням суду присяжних знову не перебрали на себе міжнародні експерти. Їхня участь у цьому було б не тільки сумнівною з точки зору результативності, але й такою, що йшла би урозріз з вимогами Основного закону.