"Запізніле пробудження Заходу" НАТО і Захід, які занадто повільно усвідомлюють стратегічну важливість підтримки України, тоді як російські ракети вже несуть смерть
Уявіть, що Путін — це гравець у шахи, який замість думати над ходами, безперестанно перевертає шахівницю, коли програє. Власне, такою є його зовнішня політика. Але тут є нюанс: Захід його ще не наздогнав у цьому марафоні трюків і маніпуляцій.
Коли західні партнери почали нарешті розуміти, що підтримка України — це не лише про мораль, але й про стратегічну вигоду, вони все ще грали у "довгу дипломатію". Але чи є час для цієї гри? Коли російські ракети падають у метрах від цивільних, а НАТО ще тільки "обговорює", це виглядає як запізніле пробудження.
Фінальне комюніке саміту G20 стало холодним душем для всіх, хто вірив у єдність Заходу. М'які формулювання, відсутність чітких дій — усе це говорить одне: світ готовий "забути" війну, якщо вона не стосується їх безпосередньо. І це найбільша помилка. Як сказано в інтерв'ю: "Щоб налякати, треба бити по території НАТО, а не України". Це звучить жорстко, але правда завжди така.
Що ж робить Путін? Він грає на страху і байдужості. Але тут є ключовий момент: чим довше Захід зволікає, тим більше можливостей отримує Кремль для підвищення ставок. Це як у покері — коли у тебе погана карта, ти блефуєш. І Путін — майстер блефу. Його ракети, його ультиматуми, його "м'які погрози" — це не про силу, це про слабкість, замасковану під агресію.
Франція несподівано стала новим центром уваги. Глава їх МЗС навіть заявив, що участь французьких солдатів у війні проти РФ можлива. Це зміна тональності, яка дивує. Але чи дійдуть вони до рішучих дій? Бо Україна вже тут, на передовій, робить те, що мало би робити НАТО: захищає кордони цивілізованого світу.
Однак Захід, як і раніше, діє обережно. Вони бояться спровокувати. Але кого? Путіна? А що, як замість цього вони провокують майбутні конфлікти? Бо якщо Росію не зупинити зараз, завтра вона гратиме вже не в Україні, а на Балканах чи в Прибалтиці.
Санкції, які мали би стати інструментом стримування, працюють як швейцарський сир — з дірками. Американці скоротили імпорт урану з Росії, але Китай та Південна Корея заповнюють прогалину. Захід часто забуває, що половинчасті рішення не працюють проти тоталітарного режиму. Як зазначено, "санкції мають бути такими жорсткими, щоб Росія не змогла навіть мріяти про відновлення економіки".
Україна, тим часом, залишається оплотом проти агресора. І це факт, який Захід починає визнавати, але поки недостатньо. Для багатьох політиків ця війна — це лише один із пунктів порядку денного. Але для нас це екзистенційна боротьба. Це не тільки про територію чи суверенітет. Це про те, щоб довести, що демократія та свобода можуть вистояти проти диктатури й хаосу.
Путін, намагаючись бути імператором, фактично перетворюється на фігуру з карикатури. Його ікони у військових церквах, шовіністичні амбіції та бажання контролювати все і всіх тільки підтверджують одне: він не стратег, він тактик, який програв у довгу гру. А коли він програє, то й світ бачить його справжнє обличчя.
Отже, які висновки? Світ розділився на "чорне" і "біле". Для українців це очевидно, для європейців — ні. Вони ще думають, що є сірі зони, де можна домовлятися. Але це ілюзія. І якщо світ не прокинеться зараз, війна завтрашнього дня буде набагато жорсткішою й глобальнішою.
Тому сьогодні важливо, щоб кожен із нас — українців, європейців, американців — зрозумів: від нашої рішучості залежить не тільки майбутнє України, але й усього світу. І тут немає місця для компромісів.
Рубрика "Блоги читачів" є майданчиком вільної журналістики та не модерується редакцією. Користувачі самостійно завантажують свої матеріали на сайт. Редакція не поділяє позицію блогерів та не відповідає за достовірність викладених ними фактів.