Дорога додому. Як формують списки полонених на обмін

І чи є можливість в України якось пришвидшити процес?

Як повідомляє СБУ, нині в Курській області Росії відбувається значне поповнення обмінного фонду. Російські військові масово здаються у полон. Здебільшого строковики, але є серед полонених і спецназівці з чеченського підрозділу «Ахмат». У ЗСУ навіть виникли логістичні проблеми через перевезення такої великої кількості полонених. Проте вони нам необхідні, адже зараз в полоні окупантів перебувають як мінімум ще вісім тисяч осіб. При цьому за ті 54 обміни, які мали місце з початку повномасштабного вторгнення, Україні вдалося повернути 3,5 тисячі українців.

Росія не зацікавлена у поверненні своїх полонених, інакше обмін у форматі «всіх на всіх» уже давно відбувся би, вважає уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. Натомість Україна – зацікавлена, але тільки нашого бажання для здійснення обміну замало.

Тому більше ніж 900 «азовців» і досі перебувають в полоні Російської Федерації, про що повідомляє пресслужба 12-ї бригади спеціального призначення «Азов». Це – та категорія полонених, яку ворог звільнятиме найменш охоче. Там діє своя «логіка» відносно того, кого і коли відпускати. Проте чи означає це, що родичі полонених не мають рацію, коли заявляють, що процес обміну відбувається непослідовно і непрозоро, без максимальних зусиль з боку держави?

Пропоную розібратися із цим разом.

Хто займається обмінами?

Обмінами полонених в Україні наразі займається спеціально створений Координаційний штаб. До повномасштабного вторгнення функція повернення була покладена на Об’єднаний центр з пошуку та звільнення військовополонених при СБУ. Але потім кількість полонених різко зросла, тому в березні 2022 року і був утворений Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.

Ця структура об’єднала представників усіх сил безпеки та оборони – Збройних Сил України, Національної гвардії, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби, міністерства внутрішніх справ, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини й Уповноваженого з питань зниклих безвісти за особливих обставин. Координаційний штаб займається обмінами та надає інформацію рідним.

А як це відбувається в Росії?

Українська сторона оперативно повідомляє РФ про всіх полонених росіян. Національне інформаційне бюро передає відповідні дані Міжнародному комітету Червоного Хреста в Україні, а той – МКЧХ у Росії. Але по той бік лінії фронту ситуація гірша: російське бюро підтверджує статус не всіх полонених і не завжди оперативно надсилає інформацію про них.

При цьому росіяни вдаються до різних маніпуляцій, щоб виміняти більш «цінних» для себе військових, віддавши якомога менше українських бійців. Зокрема, вони намагаються штучно розширити свій обмінний фонд і включають до списків цивільних, яких мали б відпустити без обміну, якби дотримувалися Женевських конвенцій. Поінформовані джерела також додають, що Росія поділяє полонених українців на своєрідні касти – тих військових, яких росіяни ненавидять найбільше, вони міняють складніше.

Тому РФ змушує багато українських родин роками жити в очікуванні. Окремим видом російського терору є і затягування з підтвердженням статусів, і відмови від обмінів.

Як в Україні формують списки на обмін?

Між тим майже всі українські військові, які є в базі Національного інформаційного бюро, автоматично потрапляють у списки на обмін. Але чи є якісь пріоритети у першочергових обмінах? З нашого боку є, з їхнього – ні.

Росіяни не хочуть віддавати Україні навіть тяжкопоранених, жінок або військових з небойовими посадами. Тобто всіх тих, кого люди не зі збоченою логікою навпаки намагалися б віддати першими. Українська сторона вимагає, аби суперник відпустив некомбатантів – це військові музиканти, капелани, лікарі. Але і на це вони не йдуть.

Україна, на жаль, не може диктувати умови з приводу того, з якого підрозділу скількох військових вона забере на цей раз. Обмін – завжди складний для переговорів, тож про будь-які квоти говорити не доводиться. Зрозуміло, що наша сторона першочергово передає списки військових рядового складу, поранених, тих, хто не може довго перебувати у полоні. Обирають осіб, які вже не становлять військової загрози і не підуть знову воювати – але Росії на це плювати.

Ті, хто займається обмінами, відверто каже, що успіх у цій справі є лотереєю, виграш у якій залежить аж ніяк не від України.

Проте чи достатньо все таки робить наша держава?

Як народна депутатка, можу засвідчити: перед Верховною Радою раз-у-раз відбуваються мітинги чи пікети з вимогою пришвидшити повернення полонених. Але вимоги звучать не лише під стінами парламенту.

«Бійці полку “Азов” і всі захисники Маріуполя, які виходили за наказом вищого військового керівництва України, досі утримуються в полоні. Влада говорила, що це не просто евакуація чи полон, а спеціальна операція для порятунку життів, і доки останній боєць не повернеться на підконтрольну Україні територію – доти триватиме ця операція. Минуло два роки і про захисників Маріуполя практично ніхто з державних органів уже не говорить», – зазначила на брифінгу в Укрінформі одна з дружин полоненого захисника Маріуполя.

Вона та інші учасниці пресконференції дорікали владі за недостатні зусилля зі звільнення українців. Між тим задля повернення їх додому Україна часто залучає посередників в особі третіх країн, зокрема, Туреччини, Польщі, Об'єднаних Арабських Еміратів.

У зверненні, які родичі полонених передали депутатам Верховної Ради, йдеться про потребу ще більше посилити міжнародний тиск на державу-агресора. Сім’ї ув’язнених бачать це так: вимагаючи звільнення медиків та оркестрантів, припинити постачання в Росії предметів медичного чи культурного призначення.

Наївно, бо так це не працює?..

Не забуваймо, що йдеться про родини, які в деяких випадках вже два роки розлучені зі своїми близькими, які не знають достатньо про їхню долю та стан здоровся і які можуть лише здогадуватися про те, у яких жахливих умовах ті перебувають.

Рідні полонених також пропонують передати мандат МКЧХ іншій організації, якщо та не спроможна ефективно працювати у питанні звільнення – зокрема, і після чисельних свідчень про застосування тортур проти наших бійців та цивільних осіб.

Але є у зверненні і пункти, реалізувати які якраз під силу державі України, бо у її компетенції вони й перебувають. Йдеться, зокрема, про прискорену передачу повернених тіл з моргу родичам для поховання, адже в окремих випадках очікування розтягується на кілька місяців і навіть на рік.

Є побажання й з приводу того, аби інформація у «Кабінеті полоненого» оновлювалася вчасно та була актуальною і доступною. Зауважу, що такий застосунок є одним із додатків програми «Дія» і виник він з благою метою, аби шахраї не користувалися станом рідних, пропонували за гроші «пришвидшити» обмін або надсилаючи фейкову інформацію, підроблену під дані від Координаційного штабу.

Проте, як зазначається у зверненні, дані у «Кабінеті полоненого» недостатньо чітко фіксують умови перебування в колонії та місцезнаходження полоненого тощо. Безумовно, це ті «баги» системи, виправити які Україна (в особі Мінцифри та інших відомств, залучених до обміну) не просто може, а зобов’язана.

Що каже з приводу полонених законодавство?

Однією з вимог представників родин полонених є також правове врегулювання статусу «полонений великого терміну ув’язнення». До такої категорії полонених мають бути застосовані абсолютно інші медичні дослідження, умови та терміни реабілітації, вважають рідні. Бо того місяця, упродовж якого вони знаходяться у шпиталі, категорично недостатньо.

Мушу зазначити, що подібне правове регулювання було б новацією в українському законодавстві. Досі Україна була лише підписантом Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 1949 року. Також наша держава керується у своїй діяльності ще чотирма документами:

Інструкцією про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 23.03.2017;

Постановою Кабінету Міністрів України від 05 квітня 2022 року «Про затвердження Порядку тримання військовополонених»;

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2022 року «Про утворення Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими»;

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2022 року «Про затвердження Порядку здійснення заходів щодо поводження з військовополоненими в особливий період».

Наша сторона, таким чином, більше дбала і дбає про поводження з полоненими, які перебувають на нашій території, тобто з представниками ворога. Тож справедливою є претензія відносно того, що час більше подбати про військовополонених, які є громадянами України і яких ми повертаємо додому.

Звісно, останнє питання є більш ширшим – воно стосується і якості та обсягу медичної допомоги, яку отримують звільнені захисники, і ряду преференцій, які мають бути їм забезпечені. Та починати з чогось варто вже зараз (власне, починати слід було ще вчора та позавчора).

І якщо є питання, які ми не можемо вирішити без згоди Росії, то ті, реалізація яких – у наших руках, мають бути забезпечені. Елементарна вдячність захисникам, не кажучи вже про емпатію до них та їхніх родин, повинна спонукати до цього.

Це – наш перед ними святий обов’язок.