Гетто для Булгакова

Або чому Україна не побудує атомні електростанції без Булгакова?

Взагалі не розумію переживань і дискусій щодо Булгакова. Підніміть руку хто прочитав хоча би два твори Булгакова? А хто не просто прочитав, а усвідомив і зробив висновки? А хто прочитав, усвідомив, зробив висновки виходячи із історичного контексту того часу і життя Булгакова? Отож.

Тому Булгакова будуть далі читати, вивчати і цінувати ті люди, які будуть хотіти розуміти і знати цього письменника. І не через його приналежність до історичної епохи Російської імперії і СРСР, а через його літературний талант.

Тому судити строго Вятровича, вятровичів, вятровичоподібних по їх ментальності не варто. Навіть не буду питати чи читав Вятрович або Дробович Булгакова намагаючись усвідомити. Або читав із традиційною ненавистю, яка засліплює мозок. Вятрович чи Дробович – це сучасні андроїди, які позбавлені своєї волі, а тому виконують чужу волю.

До речі, сам Вятрович чи Дробович повинні були вже давно декомунізовані лише по року свого народження у СРСР. Навіть більше – вони повинні були самостійно «випилятись» із новітньої історії України. Це якщо «майн кампф» Вятровича і Дробовича був дійсним і реальним, а не фантасмагорією нав’язаною із інших країн.

Я розумію логіку борців проти Булгакова, інших «невдобних» історичних персон. Загнати все російське, історично пов’язане із російською імперією у гетто. Імітувати єдиний національний порив єдиного народу чи нації. Але водночас у Інституті національної пам’яті розуміють, що це імітація, квазі-єдність, ерзац-замінник відсутності дійсної української літератури, яка могла би замінити хоча би одного Булгакова. Можна хоч перелічити двадцять сучасних українських літераторів (без применшення їх ваги), але таких як Булгаков немає.

Але тут питання інше. І у голові не вкладається як можна буде утримати, зацементувати, зв’язати отакі тоталітарні зміни у пам’яті, історії та мисленню людей, які мешкають на території сучасної України? Який існує механізм? Якщо СРСР мав таку авторитарну або тоталітарну можливість просувати і підтримувати свою ідеологію, то як це хочуть робити нинішні керівники чи точніше ті, хто вважає, що керує Україною?

У мене, вибачте, суто матеріальне питання: за чий рахунок це будуть робити, хто буде це фінансувати? США? Так тут не лише у грошах питання. А якщо їм набридне або зміняться геополітичні настрої?

Тому у випадку з Булгаковим та іншими «перейменованими» можна лишень повторити прописну істину: «сміється той хто сміється останній».

Можна, звичайно, багато чого роздумувати довкола ситуації із Булгаковим. Багато кого згадати. Он вже і Сікорського згадали, і Шевченка, і Сосюру, і Рильського. Список буде довгий.

Питання знову ж таки в іншому. А що Україна чи українці отримають взамін? «Діаспорну» літературу або вихованого на діаспорній культурі українця? Але тут знову питання грошей – чи вистачить і хто дасть? Знову США? Так у них на зброю не вистачає зараз.

Зрештою, що можна протиставити Булгакову в українській літературі такого напрямку? Та в принципі нічого. Це лише, звичайно, моє уявлення. Але якщо логіка Інституту національної пам’яті розбазарювати надбання української землі, то курс вірний.

Ну, і власне, при чому атомна електростанція до Булгакова? Критики декомунізації завжди у ході процесу декомунізації люблять вказувати на об’єкти чи то енергетики, чи промисловості, чи просто іншої інфраструктури, які чомусь не декомунізовують. І вони праві. Бо їсти хочеться, бо електроенергія потрібна, бо газ потрібен, бо продукція заводів потрібна.

Тому Булгаков як сукупний образ заборонених, перейменованих чи підданих обструкції представників минулого – це дзеркало нової України, яка бореться із письменниками, але не здатна побудувати з нуля нову АЕС чи ТЕС. Та й навіть ГЕС.

Але, повторюсь, проблеми не бачу. Читати Булгакова будуть і намагатись зрозуміти його творчість також.