Римський статут: скоро чверть віку, як Україна думає над його ратифікацією

Чим завершиться процес?

Є рішення, які даються легко. Є рішення, які ухвалюють довго та складно. А є рішення із взагалі дивною долею, котрі зависають у часі та не рухаються у жодному напрямку. У 2000 році Україна підписала Римський статут, але досі не ратифікувала його. Спочатку через те, що цей документ входив у правовий клінч з Конституцією України. Потім – через побоювання, що це принесе нашій державі більше шкоди, ніж користі. Справа зупинилася на півдорозі, тим паче, що нинішнє українське чиновництво взагалі говорить про те, що ратифікацію краще відкласти до моменту, коли буде скасована дія воєнного стану.

Це складно зрозуміти європейським партнерам, особливо з огляду на те, що Україна прагне бути у євроспільноті, а також ставить за мету покарання російських військових злочинців. Тож 29 лютого 2024 року Європарламент опублікував резолюцію про необхідність непохитної підтримки ЄС для України після двох років агресивної війни РФ проти України. Але в ній, окрім іншого, містилися й заклики ратифікувати Римський статут і офіційно стати членом Міжнародного кримінального суду, щоб «підтримати міжнародні зусилля щодо встановлення відповідальності за серйозні міжнародні злочини».

Реакція влади на такий заклик поки що відсутня. Та поки очільники держави думають, що відповісти партнерам, я нагадаю коротко перипетії довкола Римського статуту.

Що таке Римський статут?

Але передусім розберемося з дефініціями. Римський статут – це міжнародний договір, шляхом підписання якого у 1998 році було засновано Міжнародний кримінальний суд. Він набрав чинності 1 липня 2002 року. Наразі підписантами статуту є 137 країн світу. З них ратифікували документ 123 держави: 33 країни Африки, 19 країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, 28 держав Латинської Америки та Карибського басейну та 43 країни Європи.

Україна підписала цей договір 20 січня 2000 року, але, як вже було сказано, Верховна Рада досі не ратифікувала його. Важливо те, що після ратифікації Римського статуту держава стає учасником Міжнародного кримінального суду, а злочини її громадян або вчинені на її території – підсудними судові в Гаазі. При цьому не має значення те, що сам злочинець походить з країни, яка не є учасницею Римського статуту.

Згадаємо, що 7 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт президента РФ Путіна та російської уповноваженої з прав дітей Марії Львової-Бєлової. Їх підозрюють у незаконній депортації та переміщенні українських дітей. Якщо вони виїдуть за територію Росії в країни, які є учасниками МКС та ратифікували Римський статут, їх повинні заарештувати та передати до суду, роз’ясняв рік тому генпрокурор України Андрій Костін.

Свіжіша ж новина пов’язана із тим, що тиждень тому МКС також видав дозвіл на арешт двох російських військових командирів найвищого рівня. Йдеться про генерал-лейтенанта Сергія Івановича Кобилаша та адмірала Віктора Миколайовича Соколова. Суд вважає, що Кобилаш і Соколов несуть відповідальність за воєнні злочини у вигляді нападу на українські об’єкти енергетики і заподіяння шкоди цивільним особам.

І тут важливо закцентувати на тому, що Міжнародний кримінальний суд доповнює систему національної юрисдикції та приймає до свого провадження справи не тільки за зверненням держави-учасниці, а й з власної ініціативи. Саме тому й став можливим ордер на арешти Путіна, Львової-Бєлової, Кобилаша та Соколова.

Загалом же Римський статут надає МКС право розглядати такі міжнародні злочини, як геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини, злочини агресії. Як бачимо, все це потрібні для України можливості, думка про які лише загострює напівриторичне питання: то чому ж ми не ратифікували статут?

Чому ми не у грі?

Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба зазначав, що Україна вже зараз взаємодіє з МКС і без ратифікації Римського статуту. Дійсно, у пункті 3 статті 12 Римського статуту йдеться про визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду державою, яка не ратифікувала Римський статут. Україна скористалася цим механізмом двічі і подала дві заяви від імені ВРУ про визнання юрисдикції МКС.

Перша така заява була подана 17 квітня 2014 року – про визнання юрисдикції МКС щодо можливого вчинення злочинів проти людяності під час Майдану з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року.

Друга – від 8 вересня 2015 року – про визнання юрисдикції МКС щодо можливого вчинення злочинів проти людяності та воєнних злочинів на всій території України (включно з Кримом і Донбасом) з 20 лютого 2014 року по теперішній час (без фінальної дати).

І тут важливо розуміти, що заяви про визнання юрисдикції МКС, згідно з положенням пункту 3 статті 12 Римського статуту, покладають на державу зобов'язання співпрацювати з МКС і виконувати усі його рішення. Україна такі заяви подала. А відтак ВЖЕ взяла на себе всі зобов'язання співпрацювати з МКС.

При цьому зауважу важливу річ: зобов'язання Україна взяла, а прав, притаманних повноцінному учаснику Римського статуту та члену Міжнародного кримінального суду, вона не має. І все тому, що не ратифіковано Римський статут.

Якби це було зроблено, Україна отримала би правове підґрунтя для притягнення до відповідальності сотень злочинців агресора згідно із міжнародними стандартами. Крім того, наша країна мала би і право участі у роботі суду, право делегувати власні кандидатури суддів та прокурорів та брати участь у їх обранні. Це важливо для нас якщо не зараз, то з урахуванням певної часової перспективи, адже наша держава сподівається побачити  процеси над російськими злочинцями у Гаазі. І не просто побачити, а приєднатися до таких процесів як сторона обвинувачення.

Нарешті, ратифікація статуту є обов’язковою умовою для подальшої європейської інтеграції України. Про останнє прямо говориться у статтях 8 і 24 Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. До речі, з-поміж країн-кандидатів у члени ЄС Римський статут вже ратифікували Молдова і навіть Грузія. Україна ж – поки ні.

І так триває з 2001-го, коли Конституційний Суд своїм вердиктом зупинив ратифікацію. КСУ тоді постановив, що повна ратифікація статуту суперечила б Конституції України, зокрема, деяким положення Розділу VIII «Правосуддя». Так, ст. 124 цього Розділу передбачає можливість здійснення правосуддя лише судами України і виключає делегування цієї функції іншим структурам, таким як МКС.

Цю перешкоду усунули в червні 2019 року, коли набули чинності зміни до згаданої статті Конституції. Вона була доповнена частиною 6-тою, в якій зазначається, що «Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду». Отож, більше причин відмовлятися від ратифікації не лишилося?

Правових, по суті, не лишилося. Законодавство України дозволяє ратифікацію. Але виникли політичні резони, котрі продовжують гальмувати процес.

Чого ми боїмося?

Вочевидь, певні побоювання Римський статут викликав ще у другого президента України Леоніда Кучми. Саме на початку його другої каденції держава підписувала цей документ. А потім сталося вбивство журналіста Георгія Гонгадзе і прозвучали обвинувачення на адресу тодішнього глави держави. Це, як ми пам’ятаємо, викликало масові протести, які усунували подекуди брутальними силовими методами. У цей самий час Конституційний Суд і оприлюднив своє рішення щодо неможливості ратифікації, яке я згадувала вище. Та якщо Кучмі справді увижалися якісь ризики від Гааги – боявся він дарма. Під визначення міжнародних злочинів те, що відбувалося в Україні на початку 2000-х, аж ніяк не підпадало.

Але що тоді відбувається зараз?

А зараз міністр юстиції Денис Малюська дає взаємовиключні коментарі, кажучи з одного боку, що негайна ратифікація Україною Римського статуту «практично нічого для нас не змінить з точки зору юрисдикції», тому відтермінування ратифікації цього документу не є критичним. А з іншого – що побоювання відносно можливих арештів наших військових за кордоном абсолютно невиправдані. Що тоді зупиняє міністра та інших урядовців, якщо боятися нічого?

Останній момент слід роз’яснити детальніше. Йдеться про побоювання, що Міжнародний кримінальний суд почне розслідувати справи проти українських військових. Тому що їх легше «дістати», простіше затримати, аніж російських військових. До того ж, Росія, як було сказано, перебуває поза компетенцією Міжнародного кримінального суду. Але міжнародні злочини – це надзвичайно серйозні злочин, які українським військовим не притаманні. Україна завжди заявляла, що не вчиняє міжнародні злочини і розслідує їх поодинокі випадки, якщо такі виникають. Наприклад, можна пригадати, що був такий підрозділ «Торнадо», справу проти якого розслідувала українська влада.

І все-таки заступник голови Офісу президента Андрій Смирнов в інтерв’ю Радіо Свобода також зазначає, що саме через ймовірну загрозу для українських військових ратифікація Римського статуту Україною наразі не на часі.

«Я би, як мінімум, під час війни, до перемоги України питання ратифікації Римського статуту відклав би. Тому що, згідно з Римським статутом, спеціальні компетентні органи іноземних країн отримають купу заяв країни-агресора про начебто (я наголошую – начебто) злочини, які вчиняються нашими військовими. І той самий Міжнародний кримінальний суд зобов’язаний буде давати оцінку цим подіям», – пояснив заступник голови ОП.

Та чи є така позиція незмінною?

Для ратифікації Римського статуту потрібно зареєструвати відповідний законопроєкт, але подати його на розгляд парламенту може лише президент України. Це регулює стаття 4 Закону «Про міжнародні договори України». Відтак м’яч – на полі гри глави держави, а як він вчинить, мені достеменно невідомо.

Цю статтю можна було б завершити на песимістичній ноті, констатувавши, що думка такого поважного міжнародного органу, як Європарламент, винесена за дужки. (А ЄП, до речі, також висловився проти неправомірної заборони державним службовцям виїздити за кордон, хоча це вже інша історія). Але тут є одне «але».

Як відомо, Україна нині підписує безпекові угоди з цілим рядом країн, і в угоді про співробітництво у сфері безпеки між Україною та Нідерландами окремим пунктом згадане зобов’язання України ратифікувати Римський статут. Текст угоди опублікувано на сайті Офісу президента, тобто наміри глави держави є серйозними та зрозумілими. Принаймні, станом на зараз все виглядає саме так, але чи виллється це у справжню ратифікацію? Час покаже, адже слово тепер – за Володимиром Зеленським.